Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 102

Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа.

Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу.

Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині.

Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими.

Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним.

Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно.

Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся.

– Коли того вечора, їдучи додому в поїзді, я розгорнув газету, то прочитав, що «Ольстерського Месника» підмінили підробкою – мабуть, це сталося перед очима у всієї публіки, кількох філателістів із бездоганною репутацією й двох охоронців, – я зрозумів, не лише хто крадій, але також, принаймні в цілому, як він те втнув.

Потому, минулої п’ятниці, знайшовши мертвого бекаса на нашому ґанку, я відразу ж утямив, що Боні десь поблизу. Джек Бекас – це було моє прізвисько в Ґреймінстері: скорочено Джако. Літери в кутиках «Пенні Блек» збігалися з його ініціалами. Усе це дуже заплутано.

– «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно.

Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді.