Читать «Солоденьке на денці пирога» онлайн - страница 100
Алан Бредлі
«Прийди, прийди, жовтогаряча королево…» – він знову завів те саме, але доктор Кіссінґ схопив його за плечі й стрясонув, як чорнильницю.
«Марку, – зажадав він, простягаючи руку. – Зараз же».
Боні вивернув кишені штанів, одну по одній.
«Здається, я не можу знайти її, сер, – відповів він. – Щось пішло не так».
Він перевірив обидва свої рукави, черкнув довгим пальцем по комірцю, і його обличчя зненацька спотворила гримаса. Миттю він став зляканим школярем, який волів би опинитися подалі звідси.
«У мене виходило, сер, – пробелькотів він, затинаючись, – багато-пребагато разів».
Він зашарівся, і мені здалося, що скоро очі в нього будуть на мокрому місці.
«Обшукати його», – віддав розпорядження доктор Кіссінґ, і кілька хлопчаків під керівництвом містера Твайнінґа повели Боні до вбиральні, де перевернули його догори ногами й оглянули від рудої маківки до брунатних черевиків.
«Усе, як казав хлопчина, – виклав містер Твайнінґ. – Скидається на те, що марка зникла».
«Зникла? – перепитав доктор Кіссінґ. – Зникла? Як ця бісова штукенція могла зникнути? Ви впевнені?»
«Цілком упевнений», – відповів містер Твайнінґ.
Обшукали всю кімнату: підняли килим, відсунули стільці, перевірили вази, статуетки, але марно. Зрештою, доктор Кіссінґ перетнув кімнату й підійшов до Боні, котрий сидів у кутку, затопивши голову в долоні.
«Поясни, Бонепенні», – наказав він.
«Я… я не можу, сер. Я, мабуть, спалив її. Я повинен був підмінити її, розумієте, але я, мабуть… я не… я не можу…»
І він розридався.
«Хутко в ліжко, хлопче! – закричав доктор Кіссінґ. – Іди з цього дому й мерщій у ліжко!»
Уперше ми почули, щоб людина, котра з нами тільки-но доброзичливо гомоніла, зірвалася на крик, і це перевернуло все всередині нас.
Я зиркнув на Боба Стенлі й помітив, що він погойдується назад-уперед на носках, устромивши очі в підлогу так безжурно, немов чекаючи на трамвай.
Боні підвівся й повільно попростував кімнатою до мене. Його очі почервоніли; підійшовши впритул, він узяв мене за руку. Слабко потиснув, але на цей жест я не спромігся відповісти.
«Вибач, Джако», – сказав він, наче його спільником був я, а не Боб Стенлі.
Я не міг поглянути йому у вічі. Я відвернувся, чекаючи, коли він піде.
Щойно Боні вислизнув із кімнати, містер Твайнінґ спробував перепросити директора, однак це, по-моєму, лише зіпсувало справу.
«Може, мені слід зателефонувати його батькам, сер?» – запропонував він.
«Батькам? Ні, містере Твайнінґ. Гадаю, що кликати треба не батьків».
Містер Твайнінґ стояв посеред кімнати, заламуючи руки. Лише Богу відомо, які думки юрмилися в голові цього неборака. Я не можу згадати, про що міркував я сам.
Наступним днем був понеділок. Я йшов шкільним обійстям разом із Сімпкінсом, який белькотів про «Ольстерського Месника». Звістка поширилася, немов пожежа, і всюди збиралися зграйками хлопчики, усі як один стаючи лицем до лиця, схвильовано розмахуючи руками, обмінюючись останніми – і майже повністю неправдивими – чутками.
Коли ми були за п’ятдесят ярдів від Енсон-Хаус, хтось вигукнув: «Дивіться! Нагорі! На вежі! Там містер Твайнінґ!»