Читать «Інтерв’ю з колоритним дідом» онлайн - страница 14
Андрій Степанович Крижанівський
— Чого нема, того нема! — скрушно зітхнув страх-агент. — Кожна копійка на обліку: на «Жигулі» збираю...
КОНТЕКСТИ
Суб’єктивно всі ми об’єктивні.
Інфузорії розмножуються діленням: я — тобі, ти — мені.
Думка назавжди заблукала у звивинах його мозку.
Гриз науку. Граніт лишив для п’єдесталу.
Всесвіт — місце, де захищено безліч дисертацій на тему: «Чи є життя на Землі?»
До речі, про американську свободу. Чому вона перетворилась на статую?
ГРОЗА ХУЛІГАНІВ
Мої ребра ледь витримали обійми щасливого новосела.
— Дивися, друже! — кричав він.— Вікна у півстіни, сейсмобезпечний паркет, кахляна ванна, стерильний туалет! А що я мав раніше?
— Куток у тітки...
— І секретні поцілунки з власною дружиною!
— А нині маєш палаццо!
— Ура! — вигукнув приятель.
Бабахнуло шампанське. Ми вийшли на балкон.
Серед зелені й води височіли новенькі небодряпи.
Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток, скла та іншу умовну економію.
— Там буде Парк будівельників, — повідомив приятель.
— Яка краса! — видихнув я.
— Міф! — підтримав приятель.
— Дарницька Венеція!
— Дніпровська Швейцарія!
Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.
— Ідилія! — розчулився приятель.
І тут занявкало, заверещало, завило на манір котячого концерту.
Внизу, на містку через канал, джаз-банда непризовного віку дерла горлянки під гітару і банджо.
— Вилізли... Себе показати, людей полякати... Стиляжна кумпанія — ганьба мікрорайону,— пояснив приятель.
Через місток чимчикували дві літні жінки з продовольчими сумками типу «рюкзак».
— Зараз почнеться хуліганство,— попередив приятель.
І справді, тільки-но поважні матрони наблизились до
молодиків, кумпанія ревнула:
Не долго мучилась старушка В матросских опытных рука-а-ах!..
Жінки підстрибнули, мов школярки, і пустилися навтьоки.
— Міліція! — чомусь пошепки покликав я.
— Ет... Що там один старшина зробить! — махнув рукою приятель.
У цей час джаз-банда вміло змахнула берет з якогось чоловіка і вибила на ньому (на береті, а не чоловікові, його щастя!) чечітку.
— Кого ображають, іроди,— затіпався приятель,— члена-кореспондента з Інституту педагогіки!
— Паском би їх! — сказав я.
— Для таких і батога не жаль,— підтримав приятель.
Аж ось хулігани кинули збиткуватися над жертвою і всі як один ввічливо вклонилися двометровому парубку.
— Ти ба! —зачудувався я.
— То борець,—прокоментував приятель,— учасник міжнародних спортивних форумів...
Борець посварився на кумпанію пальцем і посунув далі.
Знову вдарили щипкові інструменти, і джаз-банда пішла вихилясом навколо якихось нещасних молодиць.
Сутеніло.
— Ну, мені час,— заквапився я.
— Та не бійся! — засміявся приятель.—Проведу, не зачеплять. Вони мене десятою дорогою обходять! Як-не-як — дружинник!
І він з гідністю помахав червоною пов’язкою.
ЛЕГЕНДАРНА ШУБА
— Доповідай НП! — Директор пригладив зачіску напівбокс і нервово струсив прах «Казбеку» на френч.
— Слухаюсь! — Главспец зблід і клацнув підборами.— Спроектована нами труба у процесі зведення виявила тенденції Пізанської вежі.
— Судити мало!
— Становище виправив на місці Непролаза. Є у нас такий тямущий інженер.