Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 160

Петро Михайлович Лущик

Так за столом під вікном його і застав ранок. Наприкінці сидіння Михайло, напевне, все-таки закуняв, бо здригнувся, почувши скрип дверей. Схопився з лавки. Одночасно з другої кімнати вийшла жінка. Вона, видно, також не зімкнула очей.

Але замість очікуваного Микити у дверях стояв Теодор Засмужний. Побачивши сина, він полегшено зітхнув.

– Де кінь? – запитав він.

– На ньому Микита повів їх на Пристань.

– Давно?

– Та вже мав би бути.

Неначе у відповідь на ці слова у дворі почувся тупіт копит. Усі неначе за командою залишили хату. На замиленому коні сидів змучений Микита Валько. Він важко зліз з Гнідка, перекинув йому вуздечку через голову і подав Михайлові.

– Навіщо ти його загнав? – невдоволено запитав Теодор.

– А ви, дядьку, осідлали б здорового коня, а не цю шкапу, – незлобно відповів Валько. – То і не загнав би його. І приїхав би вже давно.

– Та то не знати, чи вернули б його назад, – непевне сказав Теодор.

– Може, ви і праві.

Лише тепер Михайло зауважив під воротами запряжену двома кіньми підводу, на якій приїхав батько.

– Вертаємося додому, сину, – сказав Теодор.

– Та давайте хоч поснідаємо, – зупинив його господар. – Хоч нерви заспокоїмо.

– Та чого будемо вам набридати! Ви і так переживали через нас!

– Та більше вже так не будемо! – усміхнувся Микита. – Дядьку Теодоре! Прошу – не відмовляйте! Мені треба заспокоїтися. Та й вам, бачу, також.

– Залишіться, – подала голос і його жінка. – Поснідаєте, тоді і поїдете додому. І коні відпочинуть.

– Тільки недовго, – згодився Теодор. – А то не лише ви – наші також переживають. І ще не знають, що все закінчилося добре…

Ця пригода так і залишилася б лише однією з багатьох, якби не отримала несподіване продовження через десять днів. Правда, що наступні події мають якесь відношення до тієї нічної прогулянки, Теодор мав дуже великий сумнів.

У ту суботу десятирічний Федя, як звичайно, з хлопцями пас худобу. День видався погожим, сонце світило яскраво, але не пекло, тому хлопці – Федя з сусідами Грицем і Миколою – скинули з себе сорочки і засмагали, розлігшись на траві. Цю роботу хлопці любили найбільше, тим більше що на вигоні трави було досить, наросла після недавніх липневих дощів. Корови повагом паслися, неспішно мерзаючи, шкоди не робили, з пасовиська йти не збиралися.

Розмови точилися навколо сьогоднішнього купання, яке чекало на них в обід. Від майбутньої насолоди хлопцям аж млосно стало.

Вони лежали, дивлячись у бліде синє небо, як раптом до їхніх вух долинув невиразний шум з-під лісу. Хлопці підвелися. Перед ними відкрилася велична картина. На кілометр звідси дорогою попід Білим лісом у напрямі на захід рухалася колона партизанів. Вона розтягнулася на весь видимий простір. Озброєні люди йшли пішки, їхали на конях і возах, коні тягли гармати. Партизанів було багато, не менше тисячі. Це був рейд партизанського з’єднання Ковпака.

Враз інший звук змусив хлопців обернутися. Ґрунтовою дорогою, що пролягла між хлопцями і рідним селом, гуркотіла колона німецької техніки. Танки, танкетки, бронетранспортери рухалися у протилежний бік, на схід.