Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 161
Петро Михайлович Лущик
Від несподіванки камінецькі хлопці аж присіли. Вони виявилися на відкритому вигоні поміж двох озброєних колон. Якщо у когось не витримають нерви, хлопцям не врятуватися.
Але нерви не здали ні у кого. Обидві колони розминулися: червоні партизани пішли у Польщу, а німці на Східний фронт.
Як тільки все заспокоїлося, хлопчаки зігнали череду і погнали її додому, де за них вже почали переживати.
Серпень 1944-го
Сонце ще не встигло розігнати останню темряву, позаганяло її у закутки, коли у вікно крайньої хати присілка обережно постукали. Теодор Засмужний прокинувся одразу.
– Михайле! – покликав він сина.
За мить з сусідньої кімнати з’явилася темна постать.
– Хтось прийшов.
Син підійшов до вікна. Через шибку він побачив невиразні обриси людини.
– Господарю! Відчиніть!
Михайло запитливо подивився на батька. Той порухав великі білі вуса, щось міркуючи.
– Вийди, подивись, хто такі.
Михайло накинув на сорочку кабат, вийшов у сіни, відкрив двері. Перед ним стояли двоє озброєних людей у військовій формі. До якої армії вони належали, він не розпізнав. Зате помітив, що за рогом будинку стояли ще двоє.
– Москалі в селі є? – запитав один.
– Зараз немає, – відповів Михайло. – Вчора були, але кудись поїхали.
– А в інших селах? У Пирятині?
– Не знаю. Вони весь час змінюються.
– Нам би перебути до ночі, – благально сказав прибулий.
За спиною Михайла виник батько.
– Треба – переховаємо! – сказав він. – Скільки вас?
– П’ятеро.
– Михайле, відведи їх у криївку. Ви посидьте там трохи, потім зваримо обід – поїсте.
– Дякую, дядьку! – сказав військовий і, кивнувши іншим, попрямував за Михайлом.
Той підійшов до стодоли, обійшов її з півночі. Там був прилаштований невеликий навіс, де від негоди ховали нарубані дрова. Михайло відкинув кілька полін, намацав ледь помітне кільце і, схопивши його рукою, підняв невелику ляду, під якою чорнів отвір.
– Лізьте! – тільки і сказав Михайло.
Всі п’ятеро один за одним невеличкою драбиною спустилися у невелике приміщення. Криївка, з усього видно, розрахована була на двох, максимум трьох. Але несподівані гості не скаржилися – не час для зручностей.
Михайло закрив за ними люк, накидав зверху полін і повернувся до батька. Він нічого не сказав, лише важко зітхнув.
Звичайно, у такий час всі ще спали, але цього разу було не до сну. Батько вже не лягав, натомість розбудив жінку й невістку.
– Розтопіть піч! – наказав він. – Ганно! – звернувся до невістки: – Заміси на хліб, а ти (до жінки) видій корову.
– Тільки спочатку нагодую Марійку, – сказала Ганна.
Всі розійшлися виконувати свою роботу, а старий повагом обійшов господарство, перевірив криївку, підняв із землі декілька полін і повернувся до кухні. Там весело палав вогонь. Пелагея дістала з-під лави відро, налила трішки води і зібралася йти до стайні.
– Скільки їх там? – запитала вона чоловіка.
– П’ятеро.
– Ох, Теодоре, як я боюся!
– Не треба, – відказав він. – Москалів у селі немає, а вночі вони підуть.