Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 158

Оскільки це мало чим відрізнялося від тих податків і поборів, що каменюхи перетерпіли за попередніх влад, на тому і розійшлися.

Ранньою весною 1942 року раптово захворіла на дифтерію і миттєво згасла щебетушка Палазя. Її смерть надовго вибила Засмужних із звичної колії.

Але життя брало своє, і ця трагедія – ні, не забулася, лише відходила кудись далеко. Інше виходило на перший план. Микола Зелений у неофіційній розмові з людьми попередив, щоб він не бачив у них свиней, бо німці обов’язково заберуть їх. Він не сказав «не тримати», лише «щоб я не бачив». Люди його зрозуміли і майже кожен свиню тримав, правда, у таких сховках, що одразу і не знайдеш; і свиней били, але не звично ножем у серце, як за мирного часу, а щоб не кричали, задушували мішком з попелом.

Каменюхи намагалися менше потикатися у міста, де хазяйнували німці, відбувалися облави на жидів, але у них іноді потрапляли й українці. Такі облави звичайно закінчувалися для перших у кращому випадку в гетто, а для других довгою дорогою у Німеччину. Доводилося відсиджуватися вдома, подалі від гріха.

А літньої ночі 1943 року у хату Засмужних постукали.

Михайло, розбуджений Ганною, швидко накинув на себе кабат і вийшов надвір. При світлі повного місяця він розгледів двох озброєних чоловіків. Ще одного він зауважив біля стайні.

– Хазяїн! – звернувся один. – Коней маєш?

Звичайно, безпечніше було відповісти негативно, але цей третій недаремно шастає біля стайні – перевірив все.

– Так, – відповів Михайло.

– Дорогу на Пристань знаєш?

– Ні.

– А до якого місця знаєш?

– До Любелі.

– Запрягай коня! Покажеш!

Хоч він і говорив українською, його вимова не була галицька, і Михайло зробив висновок, що перед ним наддніпрянець.

– Дозвольте я одінусь, – сказав Михайло.

– Тільки швидко.

Михайло хотів закрити за собою двері, але незнайомець підставив ногу.

– Нехай будуть відкриті, – сказав він.

Відкриті то відкриті. Михайло зайшов до хати. Батько вже прокинувся і стояв посеред хати.

– Хто? – запитав він.

– Не знаю.

– Що хочуть?

– Провести до Пристані. Я сказав, що знаю тільки до Любелі.

– На коні?

– Угу.

Михайло почав швидко вдягатися.

– Зупинишся у Валька, – говорив Теодор. – Чекай мене там.

– А ви чого? – здивувався син.

– Знаю чого. Ну, з Богом! Не наривайся на неприємності.

– Не маленький, – відповів Михайло і знову вийшов надвір.

Він повільно зайшов до стайні і вивів Гнідка, свого найслабшого коня, осідлав його і вивів зі двору. Біля паркану на нього вже чекав з десяток вершників.

– Поїхали! – нетерпляче сказав незнайомець, що єдиний з прибулих розмовляв з Михайлом. – Куди їхати?

– Сюди! – Михайло повернув коня і поїхав дорогою повз вільшину.

Вершники рушили за ним. Повз Мале виїхали на добротну ґрунтову дорогу, що вела на схід.

Мовчали. Вершники, видно, не хотіли виказувати, хто вони насправді, а Михайлові просто не було з ким говорити.

– Що за село? – запитав співрозмовник, який їхав поруч.