Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 162

– Господи, поможи нам! – тільки і сказала вона.

Невдовзі прокинувся одинадцятирічний Федя. Він смішно протер очі, став посеред кухні.

– Зголоднів, онучку? – ласкаво запитав дід. – А їсти ще немає!

– Зовсім? – розгублено запитав той.

– Візьми ось окраєць, а молоко баба зараз принесе.

Хлопець схопив запропонований хліб і вибіг на двір. Там зіткнувся з бабою, що поверталася з повним відром свіжого молока. Він не став чекати, поки йому наллють, надпив просто з відра і, кинувши «Я побіг!», вибіг на вулицю до невеличкого ставка, де ще вчора домовилися з хлопчаками наловити раків.

Тим часом Ганна процідила молоко, налила повний збанок, подала чоловікові разом з останнім буханцем хліба.

– На перший раз вистачить, – сказала.

Але не встиг Михайло вийти у двір, як у кухню влетів радісний син.

– Тату! – крикнув він з порога. – Танки!

З несподіванки Михайло заледве не випустив глек з молоком. Він злякано подивився на родину.

Мати перехрестилася, жінка побіліла. У цей момент, коли, здавалося, час зупинився, батько не втратив голови.

– Спокійно! – сказав він. – Може, обійдеться!

Не обійшлося. Колона танків зупинилася вздовж паркану, який оточував господарство, навпроти воріт загальмував «студебекер», поруч – крита вантажівка з червоним хрестом на брезенті. Зі «студебекера» зіскочив моложавий полковник і в супроводі ще одного офіцера й солдата зі зброєю напоготові впевнено попрямував до будинку.

– Господарю, будинок великий? – запитав він старого Теодора.

– Як у всіх, – розвів той руками.

– Перебирайтесь кудись до сусідів; тут буде штаб, – безапеляційно сказав полковник.

– Та куди ж ми шестеро підемо?

– Тут буде штаб, – повторив офіцер і, обернувшись, махнув рукою.

Із санітарної машини на землю зіскочила молода жінка у білому на військову форму халаті і почала давати розпорядження. Задній борт відкрився, і дужі санітари опустили на землю перші носилки.

Інший офіцер, що супроводжував полковника, пройшовся кімнатами і, показавши на велике приміщення, що слугувало коморою, сказав санітарам:

– Тут!

Старий Теодор спостерігав, як хазяйнують зайди у його будинку, але не сказав нічого, лише кивнув домочадцям: «Ходімо!» Ганна взяла немовля на руки і зібралася вже йти, як її зупинив офіцер.

– Ти залишишся! – сказав він. – Допомагатимеш у господарській частині.

Коли Михайло спробував протестувати, полковник, який обдумував щось своє, спокійно сказав:

– Та заспокойся! Твоя жінка допомагатиме доглядати за пораненими. Увечері ми її відпустимо.

– Потрібна гаряча вода, – голосно сказала лікар. – Де тут дрова, щоб можна було нагріти багато води?

– За стодолою, – впалим голосом сказала Ганна.

– Тоді принеси. Лавров!

Поруч виник молодий солдат з білою пов’язкою на рукаві.

– Піди з нею. Принеси дров.

На неслухняних ногах Ганна йшла в супроводі санітара за стодолу. Тільки б не виказати себе, стукала у скроні тривожна думка.

– Ось дрова! – показала вона на підвіс.

– Цього вистачить! – зрадів солдат і, ставши на місце, де повинен бути люк, наклав собі на руку цілий оберемок полін. – Чого стоїш? Бери і ти!