Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 159

– Владики, – відповів Засмужний.

Співрозмовник розкрив командирську сумку, підсвітив собі.

– Ні! – заперечив.

– Тоді Мартини, – спокійно відповів Михайло. – У нього дві назви.

Супутник ще раз підсвітив.

– Поїхали далі! Швидше. Скоро світати буде!

Вершники пришпорили коней. Коли проїжджали наступне село Казумин, невідомі вже не перевіряли Засмужного, а невдовзі він повідомив:

– Любеля! – І показав на темні силуети хат попереду.

І зупинився. Зупинилися й інші. Старший довго прислухався до ночі, але тишу не переривав навіть гавкіт собак.

– Когось тут знаєш? – запитав супутник Михайла.

– Знаю.

– Веди. Скажеш, щоб показав дорогу далі.

Ця обставина засмутила Михайла. Йому дуже не хотілося втягувати когось іншого у цю справу, але іншого виходу не було.

Вирішив потурбувати свого знайомого Микиту Валька, у якого і мав намір зупинитися. Благо, його хата стояла друга від краю села.

Вершники зупинилися під вербами, що росли вздовж дороги.

– Злізай! – наказав старший.

Михайло спішився.

– Поклич сюди провідника. І залишишся тут.

Робити було нічого. Засмужний повільно побрів до знайомої хати Валька.

У Микити була жінка, але вони не мали дітей. Коли Засмужні поверталися з лісу, напружені повними возами дров, вони зупинялися у Вальків і зустрічали тут привітний прийом. Зараз же доведеться наразити Микиту на небезпеку.

Постукав у вікно. Фіранку відхилили зразу ж, неначе всю ніч чекали на цей стук. У вікні Михайло впізнав обличчя Микити. Упізнав і той.

– Відкрий! – махнув рукою Засмужний.

Фіранка знову ворухнулася, і невдовзі скрипнули вхідні двері.

– Ти чого тут? – здивовано запитав Валько.

– Микито, виручай! – говорив Михайло. – Там (він показав на дорогу) чекають якісь озброєні люди. Я їх привів до Любелі, а їм треба на Пристань.

– Ну?

– А я дорогу знаю погано. Не дай Боже, заблукаю!

Микита подивився на Засмужного з-під лоба, потім запитав:

– Коня запрягати?

– Та візьми мого! Віддаси, коли повернешся.

– Якщо повернуся, – відказав Валько. – Почекай, лише одягнуся.

Він знову зник за дверима, але досить швидко повернувся.

– Веди! Скажи лише, хто вони такі?

– Не знаю, – признався Михайло. – Розпитувати якось було небезпечно.

– Це так, – згодився любелець.

Підійшли до вершників.

– Ось! – сказав Засмужний. – Він знає дорогу.

– До Пристані? – запитав старший.

– Знаю, – відповів Микита.

– Сідай на коня!

Микита Валько легко скочив на Гнідка.

– А ти (невідомий показав на Михайла) запам’ятай: ти нас не бачив.

– Зрозуміло, – просто відповів Засмужний.

– Почекай мене в хаті, – кинув наостанок Микита. – Жінка про тебе знає.

– Добре, почекаю.

Вершники розвернулися і невдовзі сховалися у лісі. А Михайло важко зітхнув і попрямував до хати Валька, де на порозі вже чекала жінка Микити.

На німе питання відповів:

– Все буде добре. Не хвилюйся!

– А якщо вони щось йому зроблять? – стривожено запитала вона.

– Мене ж відпустили!

Цей аргумент якщо не переконав жінку, то принаймні дещо заспокоїв.

– Пішли в хату, – сказала вона. – Спати будеш?

– Та який там сон!

– А їсти?

– Та й їжа не полізе, поки буду переживати! Ти не хвилюйся за мене. Я просто посиджу під вікном. Почекаю Микиту. До Пристані кілометрів сім, не більше. Довго він не затримається.