Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 157

– Nein! Nein! – замахав руками один із солдатів. – Засмажте!

– Приготуй їм яєчню, – переклав Теодор.

– Як? – запитала Меланка. – Тверду чи на м’яко?

У відповідь на запитання Засмужного другий німець покрутив кистю руки, мовляв, перемішати.

– Перемішай їм.

– Як то?

– Та подобається їм так! Давай скоро.

Меланка заспішила до кухні, а решта залишилися на дворі.

– Миколо! – звернувся Теодор до господаря. – Принеси панам солдатам випити.

Але солдати від випивки відмовилися. Натомість старший сказав:

– Там у вас у рові лежить чиєсь тіло.

– Де? – занепокоївся Теодор.

– При в’їзді у село. Не порядок це. Негайно приберіть!

– Приберемо, – пообіцяв Засмужний.

Тим часом господиня принесла повну пательню ячниці, що парувала. Задоволені німці пересипали яєчню у казанок, після чого молодший дістав з кишені зім’яту банкноту.

– Bitte! – простягнув він господині.

Краєм ока Теодор помітив, що це польські гроші, але раніше він їх не зустрічав.

Солдати знову сіли на велосипеди і поїхали на схід. За столом почулися полегшені зітхання.

Але Теодор охолодив їх.

– Німці казали, що перед селом у рові хтось лежить, – сказав він.

Чоловіки підвелися.

– Михайле! – покликав Теодор сина. – Подивись, хто це. Може, хтось з наших. І не пускайте дітей, не для їхніх очей це.

Михайло передав дочку, що увесь час сиділа у нього на руках, Ганні і з іншими молодшими чоловіками заспішив до сказаного місця, а старші повільно рушили услід.

Ще здалеку вони помітили, як односельці витягують з рову чиєсь нерухоме тіло.

– Наш? – запитав Теодор Засмужний.

– Наш, – відповів Михайло.

– Хто?

– Петро Липацький.

Чоловіки обступили розпростерте на дорозі тіло. Обличчя нещасного було побите, все у крові; закривавленою була і сорочка.

– Хто ж його так? – запитав Іван Засмужний.

– А ось ті, кому Петро і служив. Видно, не хотіли возитися з ним або німці завадили завезти в район. От тут і застрелили.

– Що ж робити?

– А що робити? Давайте віднесемо додому. Єва завтра поховає. Нехай хтось приїде возом.

А назавтра у село повернувся Дмитро Засмужний. З його слів виходило, що його полк потрапив в оточення і повністю здався у полон. Зразу ж тих червоноармійців, які жили на цій території, відпустили по домах, а інших загнали у тимчасові табори.

На запитання, де Степан, Дмитро відповів, що той потрапив в інший підрозділ, якому вдалося вирватися з оточення.

Окупація

Крайсгауптманшафт Рава-Руська. Дистрикт Галичина. Генерал-губернаторство.

Серед величезної території України, зайнятої німецькою армією і розділеної нею ж, загубилося невелике село Кам’янка Лісна. Ті два німецькі солдати на самому початку війни виявилися чи не єдиними окупантами, яких бачили каменюхи. Звичайно, жителі села зустрічали німців у Жовкві чи Раві-Руській, але у саме село вони не заїжджали. Натомість буквально через місяць після того, як радянські війська залишили навколишню територію, селян зібрав Микола Зелений, молодий хлопець з Боброїдів, і сказав, що його призначили поліцаєм у селі, що він має слідкувати за порядком, збирати контингент, і якщо односельці чемно виконуватимуть ці дії, то німці сюди не навідаються.