Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 152

Ці слова були зустрінуті неоднаково. Бідняки (а їх було менше у натовпі) захоплено загомоніли, заможніші господарі мовчали, розмірковуючи, де ж Липак візьме стільки землі.

– Як бачите, Совітська влада дбає про робочі руки, – продовжував Липак. – Але навіть це не все. Недавно Львівське тимчасове управління звернулося до інших земель з пропозицією скликати Народні Збори, щоб ухвалити рішення про приєднання наших земель до Української Совітської Соціалістичної Республіки. Для цього утворюються округи з розрахунку один делегат від п’яти тисяч людей.

– Це що, так само як за Польщі? – подав голос Степан Засмужний.

– Так і не так, – пояснив Петро Липак. – За Польщі ви кого вибирали? Юристів, ксьондзів. Чи були серед них такі ж, як ви, селяни? Та ніколи! Не були і не могли бути! А за Совітської влади навіть звичайна кухарка може керувати державою. От тому від нашого округу ми будемо вибирати не попа, не адвоката, а нашу-таки робочу людину, батрачку з Добросина Марію Охаб.

Знову шум перед церквою. Багато каменюхів знали «кандидата» особисто.

– А ще хто? – запитав Олексій Кульчицький.

– Тобто? – не зрозумів Липак.

– Ви самі сказали, що це будуть вибори.

– Ну.

– То з кого вибирати? Одна, як ми зрозуміли, це батрачка Охаб, а з нею ще хто?

– Нікого більше, – обережно відповів Липак.

– То які це вибори, коли нема з кого вибирати?

Але «вибори» все-таки відбулися у назначений день, і 22 жовтня Народні Збори одноголосно проголосували за вхід Західної України до складу УРСР. Тоді ж і з’явилися труднощі у нових «землевласників». Землю, яку вони отримали, потрібно було обробляти, але ні інвентарю, ні навиків обробки власної землі вони не мали. Здавалося б, вони пропадуть, але тут, неначе за помахом чарівної палички, їм на допомогу прийшов всюдисущий Петро Липак. Він запропонував колишнім біднякам віддати отримані землі у спільне користування. Так у Кам’янці Лісній була утворена артіль «Червона гвардія».

Якщо раніше Липака неможливо було застати на якихось зборах, то тепер він не пропускав нагоди побувати усюди, де збираються селяни, і роз’яснював суть радянської влади. Іноді на таких зборах між ним і вчителем Кульчицьким виникали гострі суперечки.

– От ви прохолодно відноситесь до совітської влади, – говорив Липак Кульчицькому. – Але навіть ви не можете заперечити той факт, що лише зараз наша школа стала дійсно українською. Ви вже не вчите дітей польської мови. Навіщо? Де тепер та Польща? А уявляєте, яке життя настане через п’ять років?

– Невже ви сподіваєтесь спокійно жити так довго? – здивовано запитав вчитель.

– А що може статися?

– А хіба ви не чекаєте війни?

– З ким? – засміявся Липак.

– З німцями, – добродушно відповів Кульчицький.

– З Німеччиною у нас договір про ненапад. І ніхто, крім вас, напевне, не чекає з цієї сторони небезпеки. Чи ви все-таки вважаєте, що Німеччина нападе на нас? – допитувався Липак.

– Я впевнений у цьому. Свого часу я був у Берліні і сумніваюся, що Гітлер задовільниться Польщею.