Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 150

Адміністрації на місцях самоусунулися від управління, де зараз перебували уряд і президент, не знав ніхто. Єдиною інституцією, де ще панував порядок, була армія, але вона була десь на заході і відбивала атаки ворога.

Ще одну новину, ще неймовірнішу за першу, приніс Петро Липак. Останній рік він старався не висуватись, на збори і масові гуляння не ходив; здавалося, щось вичікував. Як виявилося, саме цієї новини.

– Червона армія перейшла Збруч і спішить нам на допомогу, – радісно повідомив він.

– Кому це нам? – допитувався Олексій Кульчицький.

– Нам. Мені, всім біднякам. І навіть вам, пане професоре, хоч ви і вийшли з рядів компартії.

– Ви, пане Липак, також. Я дійсно вийшов, а вас з неї виключили як націоналіста, – відповів вчитель.

Липак прикусив губу. Йому щоразу ставало погано, коли хтось згадував про те, що з ним сталося.

– Це була жахлива несправедливість, – сказав він. – От побачите, Червона армія прийде і в усьому розбереться.

А через декілька днів у селі з’явилися перші червоні. Вже перший вигляд солдатів заставив старого солдата Теодора Засмужного похитати головою. Дорогою, що пролягла через село, йшла колона червоноармійців. На чолі колони крокували два командири, одягнуті досить-таки охайно і зі смаком. Зате солдати виглядали зовсім інакше. Найперше, що кидалося в очі, це була дивна гостроконечна шапка з великою червоною п’ятикутною зіркою. Хоч надворі і було по-вересневому тепло, на солдатах були довгі аж до щиколоток коричневі шинелі, з-під яких можна було побачити обмотані зеленими обмотками ноги. Довгі гвинтівки з такими ж довгими штиками довершували картину.

Старші Засмужні стояли на городі і мовчки спостерігали за черговими зайдами.

– Хіба це військо? – невдоволено мовив Іван. – Страхопуди, та й годі! Ось наші жовніри одягнуті з голочки. А ці…

– От тільки де тепер ці наші жовніри, одягнуті з голочки? – відповів Теодор. – Нема. А ці ось є.

– Дивись-дивись! – схопив його за руку старший брат. – Чи не Петро Липацький там на дорозі?

Теодор, що мав чудовий зір і вільно читав без окулярів (а їх ще треба було купити за великі гроші!), прижмурив очі. Так, Іван не помилився. На дорогу перед колоною вибіг радісний Петро Липак. І не просто вибіг, а тримав у руках червоне знамено. Цьому здивувалися не лише Засмужні, але й червоні командири. Вони подали команду, і колона зупинилася.

Що там говорив Липак з командирами, Засмужні не чули, але радісний вигляд Петра й усміхнені обличчя командирів свідчили, що їхня зустріч була приємною для обох сторін.

Несподівана затримка війська стала неначе командою для селян. Вони спочатку обережно, по одному, виходили зі своїх обійсть і несміливо підходили до військових. Теодор з Іваном залишилися на місці. Око Засмужного вловило одну особливість: до солдатів підійшли лише бідні селяни, або й просто батраки, що не мали своєї землі і заробляли на своє прожиття наймами.