Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 153

А на початку лютого 1940 року Ганна, яка з самого ранку ходила провідати батьків, повернулася стривожена і розгублена.

– Що сталося? – занепокоївся Михайло.

– Вночі виселили Скабів, – випалила вона.

– Куди виселили? – перехрестилася Пелагея.

– Кажуть, у Сибір. На збір дали півгодини, посадили на воза і повезли на станцію, в Лавриків.

– А дітей?

– І дітей також.

Теодор лише переглянувся з Михайлом.

Коли розвиднилося зовсім, виявилося, що така участь спіткала й родини з інших хуторів. Серед них найбільше було польських осадників, правда, траплялися і заможні українці.

Наступний удар село отримало ближче до обіду, коли зі школи підозріло швидко повернулися діти. З їхніх слів каменюхи дізналися, що цієї-таки ночі забрали вчителя Олексія Кульчицького. На запитання, що відбувається, Петро Липак відповідав, що поляків вивозять з ісконно українських земель, багатих селян розкуркулюють, щоб було де взяти землю для роздачі біднякам, вчителя заарештувало НКВС за антирадянську пропаганду, звинувативши його у тому, що він говорив, що Німеччина нападе на СРСР.

Вже навчені гірким досвідом ніхто з каменюхів не поцікавився у Липака, звідки про це стало відомо відповідним органам.

На Кам’янку Лісну опустився покров мовчанки і страху.

Війна

Михайло заїхав на подвір’я, везучи на возі щойно скошену траву. На призьбі перед хатою сидів батько, а перед ним стояла сестра Ганна. Вони про щось говорили. Михайло неспішно розвернув коней перед стодолою, скинув траву, розпріг коней. Восьмирічний Федя заніс збрую у стайню. Тут Михайла закликав до себе батько.

– Михайле! – почав Теодор. – Тут Ганна просить про допомогу. Треба помогти.

– Що робити? – звернувся Михайло до сестри.

– Степан і Дмитро переказували, щоб їм привезли щось поїсти. Особливо жирного, бо вони в тому війську голодують, – відповіла Ганна.

(Двох Засмужних, як і декількох інших каменюхів, місяць тому забрали до війська, на перепідготовку. Михайло у цей список не потрапив.)

– Повезеш? – запитав батько.

Михайло знизав плечима.

– Та хіба то далеко? Повезу.

(Степан і Дмитро служили у Потеличі.)

– Тоді я зараз принесу, – зраділа Ганна. – У нас уже все приготовлено.

– Треба встати рано, – сказав Теодор, дивлячись услід племінниці.

– Так, десь коло четвертої, – згодився Михайло. – Хочу встигнути повернутися ще до церкви.

– Ну, тоді і лягати треба рано. Ти не хвилюйся, я тебе збуджу. У мене і так останнім часом чомусь тривожний сон.

Поки Михайло порав по господарству, повернулася Ганна з чималеньким клунком.

– Сало, масло і сметана, – пояснила вона.

Перед тим, як лягати спати, Михайло вийняв з комори ровер і оглянув його. Не хотілося вставати удосвіта і ремонтувати засіб пересування. Зрештою, техніку, навіть таку примітивну, завжди тримав у чистоті і справності, тому залишилося лише пару раз качнути насосом і відправитися спати. Завтрашня неділя обіцяла бути довгою.

Здавалося, лише тільки мить тому Михайло притулив голову до подушки, як почув, що у плече хтось тормосить. Розплющив заспані очі. Над ним стояв батько.

– Пора! – сказав він.

– Яка година? – спросоння запитав Михайло.