Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 151

– Ось і прийшла їхня влада, – задумливо сказав Теодор. – Дивись, як радіють!

– Хто знає, може, це на краще, – обережно мовив Іван. – За Польщі вони досить настраждалися.

– А ти ні?

– Та я хоч землю мав! А вони ні.

– А хто їм заважав? Тільки лінощі. Більше ніхто.

Червоні командири, видно, не мали наміру зупинятися у Кам’янці Лісній надовго, бо один з них щось сказав Липакові, віддав йому честь і вже збирався дати команду рушити вперед, як цьому завадила нова обставина.

Із західної сторони села на дорозі з’явилися чотири мотоцикли з колясками. У Кам’янку Лісну в’їхало вісім військових. Їхня поява стала несподіванкою для всіх: і їх самих, і червоних, і Петра Липака, що з розгубленості аж випустив з рук червоного прапора.

Це був авангард німецької армії, який відірвався далеко вперед. Офіцер, що їхав на першому мотоциклі, вдарив солдата перед собою у плече, і мотоцикли зупинилися у тридцяти метрах від червоноармійців.

Усі чекали, чим закінчиться ця зустріч. А німецький офіцер спокійно зіскочив з мотоцикла і впевнено попрямував до колони. Йому на зустріч рушив один з червоних командирів. Вони зустрілися якраз навпроти того місця, де стояли Засмужні. Обидва офіцери віддали один одному честь. Німець першим подав руку. Росіянин лише на мить затримався. Їхні руки зустрілися у міцному потиску. Так зустрічаються союзники, солдати, що виконують спільну місію.

Про що говорили офіцери дружніх армій, Засмужні не чули, але невдовзі німець повернувся до своїх солдатів, і мотоцикли, розвернувшись, зникли там, звідки з’явилися, а колона рушила за ними услід.

Скоро на дорозі залишилися лише деякі селяни, які про щось розпитували Петра Липака. А він стояв розгублений на дорозі, міцно стискуючи в руці древко прапора, і не знав, що відповісти.

Подальші події дещо заспокоїли «головного комуніста» села. Його спочатку призначили головою села, а потім і відповідальним за проведення виборів.

Гордий від усвідомлення того, що йому довірили таку важливу справу, Липак одразу ж занурився у роботу. Він знав, що найголовніше, що вимагають нові керівники і що є найдієвішим у його роботі, це агітація. Саме тому він дочекався, коли чергової неділі у церкві закінчиться відправа і люди вийдуть на майдан, піднявся на якогось воза і голосно закликав до порядку.

– Односельці! – почав він. – Ви знаєте, що Червона армія визволила нас від польського гніту. Більше ніколи не повернуться ті часи, коли вам доведеться гнути спину на панів. Ви знаєте, що в селі організовано селянський комітет, що є лише тимчасовим органом управління. У нього увійшли ваші ж таки односельці, які за панської Польщі не мали своєї землі.

– Ледарі тому що! – крикнув хтось зліва.

Його слова потонули у схвальному гулі. Оратор зробив вигляд, що не розчув.

– Головним завданням нашого комітету буде передати у руки найбідніших селян поміщицькі землі. Кожен безземельний отримає свою землю і буде на ній господарювати. Вони отримають корови, коней. Совітська влада передасть все це безплатно.