Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 154

– Вже доходить до четвертої.

Михайло, стараючись не розбудити дітей, обережно підвівся, узяв поскладаний на лавці одяг і вийшов одягатися на кухню. Там мама вже поставила на стіл нехитрий сніданок.

Вже досить добре розвиднілося, коли Михайло прикріплював клунок на багажник ровера. У відкритому вікні сидів Теодор і спостерігав за діями сина. Раптом на півночі, зі сторони Сокаля, почувся грім. Михайло відірвався від роботи.

– Тату, що це таке? – запитав він. – Гроза?

Теодор довго не думав.

– Ти знаєш, Михайле, то – війна!

– Війна? – здивувався син. – Яка війна? Так просто може початися війна?

А гуркіт тривав далі.

– То мені їхати?

– Дивися сам. Бачиш, з боку Рави не чути. Може, там і немає нічого.

Михайло хвильку подумав.

– Поїду, – вирішив він. – Хлопці чекають на їжу.

– То з Богом! – мовив Теодор і перехрестив сина.

Михайло закинув ногу на ровер і поїхав. Ґрунтова дорога була твердою і сухою, лише трава блистіла крапельками роси.

Чудовий велосипедист, Михайло сподівався подолати відстань за дві години.

Села, через які пролягла дорога, ще спали, лише де-не-де прокинулися півні і вже нагадували господарям, що пора вставати.

Невиразний гул заставив Михайла підняти голову. На чистому без хмаринок небі кружляли два літаки – більший і менший. На крилах першого нечітко виднілися чудернацькі хрести. З усього було видно, що він і був господарем становища. Німець легко виходив з небезпечної позиції, відхилявся від трасуючих куль, що їх раз у раз випускав літак з червоними зірками на крилах. Ось німецький літак легко відхилився від чергової траси, здійснив чудернацький маневр і опинився над ворожим літаком. На цей раз радянський льотчик отримав усю порцію вогню. Поблизу його хвоста з’явилася цівка диму, спочатку ледь помітна, але потім вона збільшувалася, чорніла, і підбитий літак полетів кудись на схід, дедалі більше знижуючись. Десь за Добросином він зустрівся з землею.

– Точно війна! – остаточно вирішив Михайло й енергійніше натиснув на педалі.

У Раві-Руській було тихо, безлюдно, як звичайно буває літнього недільного ранку. Михайло виїхав на дорогу, що вела до Потелича. Добре, що не треба було їхати до самого села: полк, у якому служили Степан з Дмитром, розташувався неподалік, у лісі. Його розташування вгадувалося огорожею з колючого дроту. Всередину полку можна було потрапити через ворота, що їх охороняв якийсь миршавий солдатик. Перед ворітьми вже стояли прибулі, серед яких Михайло упізнав декількох знайомих. Він зліз з ровера і підійшов ближче.

– Засмужних не бачили? – запитав після привітання.

– Ось там! – Знайомий з Пирятина показав на галявину ліворуч, де копошилися солдати.

Михайло знову осідлав свій транспорт і під’їхав ближче. Серед солдатів він упізнав Дмитра. Той саме ніс дерев’яний стовпець.

– Дмитре! – окликнув Засмужний.

Дмитро, здивований такою зустріччю, підійшов ближче. Поклав стовпець біля ніг.

– Ось, привіз тобі і Степанові! – Михайло подав клунок. – Де він?

– Лишився у казармі, – відповів задоволений принесеними продуктами Дмитро.