Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 61

Майстерня консервації артефактів

Тут фахівці піклувалися про збереження старовинних знахідок: спершу чистили, а тоді обробляли спеціальними засобами, щоб якнайдовше зберегти їх для нащадків.

— Де амулети? — прошепотів чернець, який називав себе Лючіо.

— Я не знаю, — відповіла мама. — Я не працюю у цьому відділенні, тому не знаю, де і що зберігається.

Ченці хутко розсіялися приміщенням і заходилися шукати. Відчиняли шафки, витягали шухляди, заглядали в касетки й скриньки.

Однак прикраси ніде не було.

Раптом почувся якийсь звук!

Усі заціпеніли.

Охорона? Поліція?

Десь недалеко зачинилися двері.

Кроки відлунювали коридором.

Стихли. Перед дверима майстерні.

— Агов? — почувся жіночий голос.

Хтось обережно поторгав клямку. Прочинив двері на шпарку.

— Агов? Хтось ще тут працює?

Головний консерватор Інґеборґ Мюкле розгублено застигла на порозі.

— Що… тут… трясця… відбувається?

— Інґеборґ! — вигукнула мама Роберта. — Що ти тут робиш о цій порі?

Минуло кілька секунд, перш ніж Інґеборґ Мюкле впізнала Роберта і його маму.

— Я вивчала деякі давні манускрипти. Ми з Робертом виявили причетність гьовдінґа Раґнвальда до нападу на римське місто Луну. Але що ви робите тут? Тепер? Що трапилося? Хто ці люди?

— Вони полюють на прикраси, — пояснив Роберт.

— Тихо! — гаркнув Лючіо. — Де амулети?

— Амулети? — здивовано перепитала Інґеборґ. — Ах! Ви кажете про кулони-трикутники?

— Де?! — ще грізніше рявкнув Лючіо.

Інґеборґ Мюкле зрозуміла, що вибору немає. Вона повела їх довгими коридорами з консерваційної майстерні, де вони вже все перевернули догори дриґом, до дверей з табличкою:

Склад IX

Пані Мюкле відчинила двері своєю службовою карткою й увімкнула світло.

— Тут, — мовила вона, підходячи до широкої шухляди.

Витягла шухляду, вийняла звідти коробочку й поклала на столі посередині кімнати.

— Ось тут, — повторила вона й зняла накривку.

У коробці лежала прикраса, дбайливо загорнена в обгортковий папір.

Лючіо схопив коштовність, підняв до світла.

— Gratias tibi, Deus! — прошепотів він. — А де другий амулет? Де він?

— Другий? — затинаючись, запитала Інґеборґ. — Тут його немає.

— Де він? — рикнув Лючіо.

— Його відіслали назад, до Бурґюнна, де він був знайдений. Там відкрили місцеву історичну виставку в інформаційному центрі поряд зі ставкіркою. Кулон-трикутник — одна з виставкових атракцій.

ГОСПОДНІ ПСИ

Плани

Осло

Бурґюннська ставкірка…

Лючіо не любив ставкірки. Хоч і будувалися вони як християнські храми для поклоніння Богові, але в них ще досі витав єретичний дух вікінгів. Немовби Одін та сонм прадавніх скандинавських богів ставав на перешкоді вірі в Ісуса Христа.

«Є щось у тих ставкірках дике й неприємне, — думав Лючіо. — Щось містичне й грізне. Вони нагадують сатанинські капища».

Удвох із братом Драґо вони знайшли в мережі карту, а на карті — Бурґюнн. Ставкірку треба було шукати на заході країни, у Вестланні. Чотири-п'ять годин їзди від Осло. Лючіо зиркнув на годинник.

— Будемо там уранці, коли відкриється виставка, — сказав він.

— А що з… — брат Драґо кивнув головою у бік трьох заручників.