Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 30

— Ти так жваво все описуєш, — промовила психолог, коли Роберт замовк. — У такий спосіб пригадуєш події. Такими вони є в твоїй уяві.

— Бо саме так все й відбувалося!

Знову на обличчі психолога з’явилася тінь скепсису. Ніби думала вона зовсім не про те, про що говорила.

— Розумію твоє розчарування, коли тобі не дозволили взяти участь у розкопках. Тому ти вкрав ключі?

— Так! Ні! Я взяв ключі, щоб знайти символ на стіні. Я мусив його сфотографувати.

— Символ?

— Коптський хрест.

— Ти мусив сфотографувати коптський хрест?

— Так. Я помітив викарбуваний на стіні знак ще першого разу, коли спускався у катакомби. Але мама й Умберто мені не повірили. Тому я хотів його сфотографувати, щоб мати доказ. Можете мені не дорікати. Я знаю, що повівся по-дурному.

— Ну, усі ми іноді поводимося не зовсім мудро. Але ти щось казав про ченця. Можеш розповісти про нього трохи більше?

— Він був одягнений у чорну чернечу сутану з каптуром на голові. Я не зміг до пуття розгледіти його обличчя.

— А ота… Анґеліна? Якою вона була на вигляд?

— Довге, темне волосся. Карі очі. Щось схоже на білу сукню або туніку… чи як воно називається, — Роберт зустрівся поглядом з лікаркою. — Якби я її собі вигадав, вона мала б інший вигляд.

— Звісно, інший.

— То я вже тепер здоровий? — в’їдливо запитав Роберт.

— Ти ж розумієш, твоя мама хвилюється за тебе.

— Вона вважає, що я трохи схибнувся?

— Та ні, що ти! Анітрохи так не вважає! Твоя мама боїться, що через страх, пережитий у катакомбах, ти створив собі якусь нову реальність. У голові…

— Хіба таке буває?

— Ще й як буває. Коли реальність стає занадто важкою ношею, дехто може створити в своїй уяві нову дійсність, яка існує лише в їхніх головах.

— Я знаю, що там трапилося!

— Ти думаєш, ніби знаєш. Ти навіть переконаний, ніби знаєш, що трапилося. Але спробуй уявити собі інше, Роберте… Уяви, що ти ніколи не бачив ченця і ніколи не зустрічався з Анґеліною. Уяви, що чернець — витвір твого страху, фантазії, а образ Анґеліни — прояв потреби почуватися захищеним.

— Отже, усі гадають, що я брешу?

— Ні, ніхто так не гадає… Однак, на мою думку, пережите в підземеллі так тебе налякало, що мозок сам нафантазував і ченця, і дівчинку, яку ти називаєш Анґеліною. Те, що ми собі, буває, придумуємо, не завжди відповідає дійсності.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли людина переживає якісь драматичні події, її тіло й мозок опиняються у тривожній готовності. Пульс гупає в жилах, дихання пришвидшується. Відбувається викид адреналіну. І тоді навколишній світ постає у викривленому світлі. Ми навіть можемо бачити галюцинації. Бачити й чути те, чого не існує.

— Я…

— Зачекай! Не відповідай відразу! Я б хотіла спершу, щоб ти трохи подумав над моїми словами. Просто подумай…

Роберт замислився.

З одного боку, слова психолога звучали доволі вірогідно. Він і сам про таке подумував. А з іншого боку, наскільки може бути реальною зустріч із ченцем і дівчинкою у надрах катакомб?