Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 31

Не надто реальною.

Але ж він знав, що там відбувалося. Знав!

Чи ні?

Роберт глибоко зітхнув. Думки в голові переплуталися.

Невже я все вигадав? Бо дуже налякався?

— Мене цікавить ще одна річ… — озвалася Венхе.

— Яка?

— Кажеш, ти розмовляв з Анґеліною?

— Так, а що?

— Якою мовою ви спілкувалися?

Час зупинився.

Холод раптом скував його тіло.

Якою мовою???

— Роберте?

— Що?

— Я запитала, якою мовою ви спілкувалися, ти й Анґеліна?

Роберт незмигним поглядом дивився на лікарку. Запитально. З напіврозтуленим ротом.

— Мова? — затинаючись, пробелькотів він.

— Навряд чи Анґеліна була норвежкою. Ти ж не знаєш італійської? То як ви розмовляли? Англійською?

Чому мені раніше не спадало таке на думку? Чому не вловив, що щось було не так? Як ми могли порозумітися, якщо не розмовляли однією мовою?

— Роберте? Що з тобою? Роберте?

Ми не могли розмовляти. Бо не мали спільної мови!

— Роберте? Ти мене чуєш?

Мова, якою вони перемовлялися, не була ні італійською, ані норвезькою. Аж тепер він це усвідомив.

Вони взагалі не розмовляли ніякою мовою.

Слова не були словами. То були думки. Вони спілкувалися подумки…

II

Ні мама, ні Роберт не мали особливого бажання розмовляти дорогою додому. Роберт почувався злим і недобрим. Мама була засмучена.

Після бесіди психолог запросила до кабінету маму. Роберт не втратив зв’язку з реальністю, сказала вона. Це принаймні означало, що він при своєму розумі. Але якщо ці думки не зникнуть самі по собі, додала психолог, їм доведеться ще зустрічатися. І не раз. Можливо, доведеться показати хлопця психіатру. Ну, а в найгіршому випадку — покласти до лікарні для більш детального обстеження і лікування.

Покласти в лікарню? Роберт міцно стиснув пасок безпеки. У божевільню, чи що? Нізащо! Ніколи в світі!

Він більше й словом не згадає про свої пригоди. А їхнє з Анґеліною спілкування за допомогою передачі думок на відстані навіки стане його таємницею. Як це, до речі, називається? Телепатія? Коли розмовляєш думками, а не словами?

Авто звернуло на подвір’я їхнього будинку.

«Треба більше довідатися про це явище», — подумав Роберт.

Коли вони піднімалися у ліфті нагору, до свого помешкання, задзвонив мамин мобільний телефон. Новий, незвичний дзвінок. Мамі позичили інший телефон, доки її був у ремонті. Роберт здогадався, що телефонував тато. Після розлучення він переїхав у Сомалі, працював там у якійсь організації з надання гуманітарної допомоги. Мама відповідала ухильно, ніби хотіла, щоб Роберт не здогадався, з ким вона розмовляє. Вони вже й до помешкання увійшли, а вона ще говорила в слухавку. Мама вийшла на кухню. Роберт замкнувся у своїй кімнаті. Через стіну до нього долинав приглушений, схвильований мамин голос.

— Анґеліно? — пошепки покликав він.

Він прошепотів ім’я дуже тихенько, щоб мама не почула й зовсім не стратила розум від паніки.

— Анґеліно? — промовив він трохи голосніше.

Якщо вона з’явилася йому в катакомбах, то чом би не могла з’явитися і тут.

— Анґеліно? — прошепотів він ще голосніше.

У відповідь — тиша.

— Подай мені хоч найменший знак, що ти насправді існуєш!