Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 22

Стародавній монастир Весково аль Монте стояв на безлюдді, на голому схилі пошарпаного негодами гірського хребта.

Тут монахи ордену Доміні Канес могли в тиші славити й возвеличувати Бога, далеко від надто цікавих сільських мешканців, туристів і зайшлих священиків, котрі любили повчати, як треба правильно розмовляти з Господом. Багато століть ченці мешкали в цьому Богом забутому монастирі, який височів, мов на троні, на вершку скелі, схожий на замок хрестоносців.

Доміні Канес. Domini Canes.

Так називався їхній орден.

Господні Пси.

Спершу це було лайливе прізвисько, придумане суперниками — монахами й отцями, які зневажали їхні звичаї та ритуали.

Ніхто з ворогів — ані Папа Римський, ні інші чернечі ордени — не відав про стародавню таємницю Доміні Канес:

«Codex Domini».

«Codex Domini» — це груба, старовинна Біблія у шкіряній оправі. Вона зберігалася в окремій келії монастиря.

Лише ченці ордену знали про її існування.

«Codex Domini» був найдавнішим з усіх відомих біблійних видань. Він не тільки містив ранні й невідомі нині версії текстів, які згодом увійшли до Нового Заповіту, але й письмена, написані тоді, коли ще перші отці християнської церкви визначали, які саме тексти займуть місце на сторінках Біблії.

Таємні тексти. Загадкові тексти…

В одному з них мовилося про пророцтво, що стосувалося Священної Зірки.

Лючіо був благочестивим ченцем. Своїм обов'язком він вважав послух Господові і церковним зверхникам. Якщо іноді й доводилося переступати земні закони й правила, то на те була воля Божа. «Ми, люди, є Божим творінням», — казав собі Лючіо. «Ми створені за образом і подобою Господа. Без Бога не існувало б людей на землі. Що вартує мізерне людське життя?» — думав Лючіо.

Бог дає і Бог забирає.

Немає нічого вищого понад служіння Богові.

— Настає кінець світу. Воскресіння Христа вже близько.

Кардинал, верховний очільник монастиря і духовний наставник, ковзав поглядом по обличчях ченців. Він зібрав навколо себе вісьмох монастирських зверхників. У руках тримав газету «Corriere della Sera». Усю першу сторінку займала велика фотографія. Винятковий кадр! Під заголовком «Загадковий хлопчик» видно юнака, який, похитуючись, виходить з темної хмари пилу. І сам він повністю вкритий шаром пилюки й піску.

Однак кардинала та його свиту цікавив не сам хлопчик.

А прикраса в нього на шиї.

Під розстебнутою сорочкою висів на ланцюжку кулон у вигляді трикутника.

Кардинал нічого не сказав. Лише кивнув — ніби його й без слів мали зрозуміти, — і відклав набік газету.

— Жодних сумнівів? — запитав абат.

— Лише невірні не мають сумнівів, — відповів кардинал. — Однак усе вказує на те, що ми маємо рацію. Описана Горацієм черниця, видно, таки врятувала амулет від оскаженілої юрби, яка захопила монастир і гналася за нею вулицями Рима. Гадаю, вона сховалася в катакомбах, які оце нещодавно нарешті відкрили. Що каже пророцтво?

— …Священна Зірка спалахне і…

— Знаю-знаю… Не це… Далі!

— Коли прикрасу одягне юнак з Далекої Півночі, з Ультіма Туле, Священна Зірка знову стане одним цілим і порятує світ від вічного прокляття.