Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 23

— І що це означатиме?

— Друге пришестя Христа! Судний день! Армагеддон! Загибель світу! Царство Боже на Землі! Усі мертві воскреснуть, а Господь забере всіх спасенних до себе!

— Алілуя! — вигукнули присутні.

Кардинал цитьнув на них.

— Отрок з Ультіма Туле, з далекої, холодної, негостинної півночі. Звідки цей хлопець?

Кардинал простягнув газету абатові. Той почепив на носа окуляри й почав читати статтю.

— З Норвегії! — вражено вигукнув він.

— Саме так! Отрок з Ультіма Туле…

— Але… цей хлопець за жодних обставин не сміє залишити амулет у себе! Він наш! — вигукнув абат.

Кардинал кивнув, поволі обводячи поглядом священиків.

— Той хлопець, — мовив він, карбуючи кожне слово, — стоїть поміж нами і кінцем світу…

Після зустрічі зі своїми високими підлеглими, кардинал зійшов до каплиці помолитися.

Довга по кісточки сутана волочилася підлогою. Чорна, як і всі решта чернечі сутани. Та оскільки він був кардиналом, то підперезувався червоним паском і носив червону округлу шапочку.

Кардинал впав на коліна перед вівтарем і молитовно склав руки. У молитві просив поради в Господа. Підвів очі на Ісуса на хресті.

Армагеддон. Судний день.

Невже таке можливе?

Дві тисячі років церква чекала на Армагеддон. Загибель землі й усього сущого на ній. На Божий суд. І ось час настав. Кардинал був певен у цьому. Бо ж наявні всі ознаки кінця світу. Сатана вже знайшов собі місце на землі. Жодного сумніву… Війни. Тероризм і руйнування довкілля. Землетруси. Розпусні жінки й чоловіки, які жили в гріху. Кардинал здригнувся. Вони насміхалися з усього, за що ратувала Біблія. Людина ось-ось могла знищити творіння Бога. А винен в усьому Сатана. Що сильнішим ставав Сатана, то невідворотніше наближався Армагеддон. Кінець. Загибель. Та спершу Царство Боже мусить зійти на землю.

Бо коли все буде знищено, Господь залишиться безперечним переможцем на полі битви. Сатана загине, зникне, пропаде, а Бог збере навколо себе усіх, хто вірував у Нього і в Його Сина єдинородного — Ісуса Христа.

«Ми надамо Господові всю нашу допомогу, якої він лиш потребуватиме», — подумав кардинал.

Після молитви кардинал подався до своєї робочої келії в одній із монастирських веж.

Зі склепінчастого вікна відкривалася панорама пустельних скелястих гір. Він задзвонив у золотий дзвоник на столі. Майже тієї ж миті на порозі з'явився один із новіціїв, монастирський послушник, і ледь вклонився.

— Приведи мені брата Лючіо, — звелів кардинал. — Маю до нього слово.

— Слухаюсь, мій пане.

Послушник знову вклонися і зник.

Лючіо постукав у двері. Його запросили ввійти.

— Дорогий Лючіо, — мовив кардинал. — Понад тисячу років наш орден докладав зусиль, шукав два амулети для з'єднання їх у єдиній Священній Зірці — щоб збулося пророцтво! Одна частина амулета ніколи не була у власності ордену, а другу — украли вікінги. Кожні двадцять п'ять років ми посилали експедицію обраних ченців до холодної, сніжної країни, яка колись називалася Норвеґр. А тепер — Норвегія. Для цієї місії обирали тільки найвідважніших, найсильніших і найпобожніших ченців. Та однаково вони щоразу поверталися з порожніми руками. Кожнісінького разу.