Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 118

– Ви напевне не знайомі з найновішими теоріями, – зараз її тон звучав повчально. – Адась… перепрошую, пан Вишневський познайомив мене не так давно з теоріями швейцарського доктора Юнга. Чули про такого?

– Звичайно.

Нічого це прізвище Климові не говорило.

– Він… пан Вишневський згадав їх саме з огляду на те, що Сойку вбив той, кого пан Геник підтримував і захищав. Не персонально… як його…

– Ярцева.

– Яка різниця… На захисті таких-от добродіїв, вірніше – лиходіїв, Сойка день за днем відточував власну майстерність. Та, маючи справу здебільшого зі злом у всіх його проявах, водночас руйнував себе. Почалося самознищення. Ось висновки доктора Юнга з приводу нових трактувань символу Уробороса. Ставши на шлях, яким пішов далі, пан Геник почав рухатися в бік власної наглої смерті.

Саме неділя. Повз них неквапом текла в різні боки строката людська маса. Кошовому здалося – вони привертають увагу, бо щонайменше заважають прогулянкам. Відчув, що стоять серед вулиці й розмовляють занадто довго. Та не йшлося про завершення: раптом відчув гостре бажання перенести бесіду в інше, затишніше місце, де не буде стільки випадкових пар очей. Хоч чудово розумів недосяжність власних бажань – як і самої їхньої природи.

– Ви зараз дуже гарно сказали, пані Магдо.

– О, не приписуйте мені чужих чеснот. Лише цитую.

– Пана Вишневського?

– Власне… – вона підвісила коротку паузу, – ми захопилися розмовою. Вірніше – я захопилася. Насправді шукала нагоди лиш зайвий раз подякувати.

– За що?

– Завдяки вам, і не сперечайтеся, знайдено того, хто вбив адвоката Сойку. Між нами, доки ім’я цієї випадкової людини не розкрилося, маса моїх знайомих, серед яких є добрі друзі й покровителі, боялися обговорювати цю подію. Навіть відводили очі одне від одного. Як ви встигли переконатися, мене оточують лише гідні особи. Ніхто з них не хотів, аби решта підозрювала в убивстві саме його.

– Все одно не зовсім розумію вас, пані Магдо.

– Плутано? Перепрошую, це від бажання сказати багато, не сказавши нічого. Так трапляється. – Її щоки ледь почервоніли. – Аби стало зовсім ясно, на пана Геника точилося чимало зубів. Йому могли виставити рахунки люди, котрі за інших обставин не заклали б подібних думок собі в голову. Тож коли Сойку знайшли мертвим, було полегшення. Коли не без вашої участі випливло – це не самогубство, почалися непотрібні розмови. Висувалися різні припущення, одне фантастичніше за інше, про причетність тієї чи іншої особи до злочину. Це тільки здається, що всякий, хто щиро бажав Сойці смерті за його негідні діяння, публічно виправдає вбивцю, якщо той виявиться представником достойного середовища та сумлінним громадянином.

– Хіба в такому разі не можна… скажемо так… уникнути суду? В Російській імперії подібне практикується доволі часто.

– Тут, як ви встигли помітити, інше ставлення до законів. Суд імовірно виніс би м’який вирок – але вбивцю все одно б судили, що ставило хрест на всякій подальшій кар’єрі. Через пана Геника нікому не кортіло занапастити своє майбутнє. І ось коли вбивцею виявився той, хто насправді мав ним бути, Львів зітхнув спокійно, з полегшенням. Негідника Сойку наздогнала справедлива кара – й до цього не причетний ніхто з достойних громадян. Ось чому я була особисто зацікавлена в тому, аби справу спершу не згорнули через нібито самогубство й запустилося слідство. А потім – у тому, аби справжній убивця був знайдений та покараний чимшвидше. Як бачите, – знову посмішка, – у цьому випадку зло так само зжерло саме себе. Той, хто вбив, від кулі впав.