Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 116
Андрій Кокотюха
– Послухайте мене. Не слухайте Естер. Хоча – слухайте, та не зважайте. Та загалом – як собі хочете. Розумієте… Вона боїться. Має перед очима й тримає в голові забагато лихого. Та де – печальний, навіть скажу – трагічний досвід своїх родичів. Ще – моїх рідних. І просто знайомих, не лише з Кракідалів. Тих, котрі зійшли з праведного шляху, завершуючи життя в стічних ринвах неподалік від наймерзенніших, пане Кошовий, найдешевших львівських барів. Усе, ви почули, я сказав. Ходімо.
Розділ сімнадцятий
Пан Геник, доктор Юнг і Уроборос
Цей липневий день виявився приємнішим за кілька попередніх.
Сонце не так пекло львівське каміння. Хоч погода не сприяла швидкому отверезінню, та Кошовому зараз подобався власний стан. Навпаки, легке сп’яніння краще розв’язувало язик, думки впорядковувалися швидше, ставали на диво ясними.
Про Шацького такого не скажеш. Він і далі рухався на кілька кроків попереду, голосно вітався із численними знайомими, зупинявся, починав про щось голосно говорити, чим уповільнював їхні рухи. Климові доводилося, перепрошуючи шановне панство, квапити його. Йозеф прощався, простував далі – і так до наступної зустрічі.
Кінець кінцем Кошовий обрав тактику, яку мав би визначити відразу. Коли вже дійшли до Академічної, діставшись із такими-сякими перешкодами у самий центр, він, смикнувши Шацького за лікоть, запитав:
– Ми йдемо в якесь спеціальне місце чи просто гуляємо?
– Ви ж запрошували на каву! – стрепенувся Йозеф.
– А я про що вам кажу! Шацький, тут довкола повно місць, де наливають каву. Місцевий же ви, не я. Тому або визначайтеся, або…
– Сюди! – перервав його лікар, рішуче повертаючи до найближчої до них кав’ярні під вивіскою «Театральна».
Клим ніколи тут ще не був, як і багато де, проте йому було все одно. Головне зараз – всадовити неспокійного супутника кудись за столик та попустити міцною кавою. Поки роздивлявся навкруги, метушливий Шацький уже забіг усередину. Уже підходячи до входу, почув за спиною:
– Пане Кошовий!
Надто стрімко, ніж належало й відповідало його особистим настановам, Клим розвернувся. Знайомий екіпаж зупинився біля тротуарної бровки, ізсередини подавала знак Магда Богданович. Молода вдова не махала затягнутою у світлу рукавичку рукою – вона жестом кликала до себе. Так робить впевнена у собі хазяйка, знаючи: відданий дресирований цуцик підбіжить за першою вимогою, радо махаючи хвостиком уже через те, що його просто помітили.
Кошовий зовсім не збирався грати подібну роль. Не мав у планах ставати чиїмось песиком. Хай навіть то буде Магда.
Так думав – але ноги вже самі перетнули хідник. Наблизившись, привітався, чемно піднявши капелюха. У відповідь Магда простягнула руку:
– Не стійте. Допоможіть зійти, побудьте трохи кавалером.
Стримавшись, аби не схилити голову вдруге, бо це вже буде занадто, Клим узяв її долоню у свою правицю. Жіноча рука, котра виявилася не аж такою тендітною,
