Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 120

– Я можу довірити вам таємницю, Шацький?

– Ви можете довіритися мені повністю, пане Кошовий. Хіба досі не зрозуміли?

– Навіть не про таємницю йдеться… Просто міркування… Але я більш ніж упевнений…

Клим замовк.

Щось всередині до останнього стримувало сказати про свої висновки вголос.

– Не тягніть, пане Кошовий! Раз уже ми при цьому!

Віко смикнулося.

Він машинально торкнувся ока пучкою вказівного пальця.

– Цього ніхто не визнає, бо все скінчилося. Я про вбивство Сойки.

– Ніхто не визнає – чого?

– Ігнатій Ярцев його не вбивав.

Сказав.

Легше не стало.

Розділ вісімнадцятий

Мистецтво мати ворогів

Більярдист змокрів.

Стілець Кошового був розвернутий так, що він міг бачити більярдний стіл, розташований у глибині просторої зали. Й детально бачити змагання майстрів, наче купив задля цього видовища квитки. Попередню партію виграв суперник, огрядний вусань, котрий торкався краю столу пузом, навіть ледь нахиляючись над ним, не для удару. Готуючись до реваншу, запропонованого молодиком, товстун спокійно натирав крейдою краєчок кия. Зовсім юний молодик, знервований явно не першим від початку гри програшем, ще раніше скинув парадний фрак модного крою, лишившись у жилетці, котра не прикривала широкі помочі, та при цьому не знімаючи невисокого циліндра. Зараз скинув і його, витерши вологого лоба широкою білою хустинкою, потім, для певності – складеною човником долонею.

Шацький кахикнув.

– Перепрошую, а…

– Що?

– Кого ж тоді вбив Ярцев?

– Злодія Ціпу, на Клепарові. Того самого, чий труп ми з вами знайшли.

– Не треба нагадувати, пане Кошовий. Але… гм… то не ми знайшли. Я не бачив того мерця, на щастя. У газетах не все писали, й то дуже добре. Згадали про понівечене перед смертю тіло, далі кожен дає волю своїй уяві…

– Шацький, ви можете зараз не варити, як у нас кажуть, воду, а перейти до нормальної ділової розмови?

– А у нас справи? – Шацький зробив круглі очі.

Принесли каву.

Дочекавшись, поки кельнер залишить їх, Кошовий узяв філіжанку, зробив маленький ковток.

Справді, міцна й запашна.

Відчувши незвичну гіркоту, згадав про цукор. Йозеф уже насипав собі одразу три ложечки, тепер розмішуючи так старанно, що напій хлюпнув через край на блюдце.

– Послухайте, Шацький, – Клим поставив свою філіжанку назад, відсунув від себе. – Так склалося, що ви не просто єдина людина у всьому Львові, якій я готовий довіритися. Ви знаєте більше, ніж пересічний читач газет. Нічого не треба пояснювати вам додатково, спеціально. Ще ви ходяче джерело різноманітних пліток, тільки не ображайтеся.

– Я б не назвав усе, про що мені відомо, аж такими плітками.

Пузатий більярдист старанно цілився, готуючись розбити викладені трикутником кулі.

– Називайте як завгодно. У вас так чи інакше більше можливостей щось дізнатися в місті, ніж у мене. Згодні?

– Не буду заперечувати. – Йозеф сьорбнув кави з повним гідності виглядом. – Чому ви ділитеся своїми думками зі мною, а не з поліцією?