Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 58

Очі Бобра заблищали.

— О-о! Собача печінка! Яка чудова їжа! Великий Токай-іхто! Можна мені самому все це з'їсти?

— Тобі одному, товаришу моїх хлоп'ячих років!

— Якщо тільки ти зможеш, — двозначно зауважив худорлявий.

— Чи зможу? З'їсти дві собачі печінки? Я? Ох ти, суха тополе!

Бобра неабияк образив сумнів щодо витривалості його шлунка. Їсти сиру собачу печінку було для червоношкірих чимсь подібним до спорту; вони влаштовували випробування, хто спроможний з'їсти найбільше — звичай, який до певної міри нагадував змагання білих споювати одне одного до нестями.

— З'їсти дві собачі печінки! — знову заговорив Бобер, що ніяк не міг заспокоїтись. — Чи ти забув, мій сухорлявий брате,» адже я переміг усіх під час останнього собачого танку? Я з'їв п'ятнадцять печінок і почував себе чудово, тоді як інші воїни у найжалюгіднішому стані змушені були залишити місце змагань і сховатися в кущі!

— Було таке! — підтвердив худорлявий серйозним тоном. — Але тепер побачимо, чи пощастить тобі і з оцими двома печінками.

— Чому ж не пощастить? У чім справа? Чи вони не добрі, не крихкі?

— Мені здається, добрі, — промовив Токай-іхто, розглядаючи печінки у відблисках вогню.

— Тоді ви зараз побачите, як швидко… — Бобер запустив руки в миску і, тримаючи в кожній руці по печінці, підніс їх вгору, роззявив рота і навмисне кумедно, ніби з пожадливістю, вирячив очі, —… як швидко я упораюсь з ними! — закінчив він і вп'явся зубами в печінку.

Але тут сталося несподіване. Чорний пес високо підплигнув, і не встиг Бобер озирнутись, як розбійник ухопив обидві печінки і, прищуливши вуха, прожогом вилетів з намету. Знадвору почулося коротке пожадливе чавкання — щасливчик без жодних докорів сумління знищував рештки свого вгодованого родича.

Бобер, отетерів. Він усе ще стояв з піднесеними руками, тримаючи шматок печінки в зубах…

Усі зайшлися реготом, до якого щиро приєднався і сам Бобер.

— Нема! — сказав він Г знову почав сміятися з своєї; невдачі. — Пропало! Таки справді я не зміг її з'їсти!

Сестра Токай-іхто кинула на худорлявого докірливий погляд господині: вона, як і Шеф де Лю, постерегла, що той подав знак величезному вовкодавові.

На кивок вождя Уїнона зняла з рожна буйволяче ребро, розрізала його і половину піднесла в мисці Боброві. Хитрун відразу ж відділив м'ясо від кісток, щоб безпечно відправити його в надійне місце — у власний шлунок.

— О, — промовив він, уминаючи м'ясо, — Токай-іхто був і залишається великим вождем.

Господар намету цілком задовольнив не тільки старих і шановних, а й гостя з неабияким апетитом.

Обоє друзів, Бобер і Чорний Сокіл, останніми пішли з тіпі. Вони разюче відрізнялись один від одного не тільки вдачею, а й зовнішнім виглядом. Худорлявий Чорний Сокіл був зростом понад два метри, вузькоплечий і мускулистий, а риси його обличчя говорили про сувору і насмішкувату вдачу. Бобер справляв серед дакотів дивне враження. Кремезний і високий, він вирізнявся з-поміж інших атлетичною будовою тіла. Його чорне волосся кучерявилось, коричнева шкіра була трохи темніша, ніж в інших, без бронзового полиску. На обличчі його грали, безперестану змінюючись, хитрість і гумор. Шеф де Лю часто чув розповіді про обох друзів. Чорний Сокіл — Четансапа на мові дакотів — був ватажком союзу Червоних Оленів, і делавар вже не раз стикався з ним на тропах війни. Бобер — Чапа — був сином раба-негра, що після повної небезпек утечі знайшов гостинний притулок у дакотів. Він одружився в наметі Ведмежого братства, годувальник якого загинув від нещасного випадку на полюванні. Дакоти охоче приймали до себе хоробрих чоловіків, навіть коли ті мали інший колір шкіри.