Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 55
Лізелотта Вельскопф-Генріх
— Мої очі щасливі бачити вождів сміливого племені дакотів. Я прошу вождів вислухати послання від білих людей.
— Вожді дакотів завтра в наметі для нарад оголосять послання воїнам, — промовив Відпочиваючий Бізон з властивою йому гідністю і взяв лист з рук Тобіаса.
— До якого племені належать батьки Вовчого Вождя? — спитав розвідника великий чаклун.
— Мої батьки й брати належать до племені ленапів; білі називають нас делаварами.
— Де живе велике й могутнє плем'я ленапів? Наші найстаріші чоловіки з уст своїх батьків, а ті ще від своїх батьків чули, що хоробре плем'я ленапів живе на березі великої води, там, де сходить сонце. Один дуже мудрий вождь ленапів на ім'я Таменунд уклав навіки договір з білими людьми.
— Це правда. Ми уклали договір з білим вождем, і він, і його люди додержували слова.
Делавар глибоко затягнувся з своєї люльки.
— Але потім дедалі більше й більше приходило іноземців, які нічого не хотіли знати про цей договір, і вожді ленапів мусили укладати усе нові й нові договори. І тоді мої батьки помандрували від річки Делавар до річки Саскуїханни, а від річки Саскуїханни — в Алеганські гори, а з гір Алеганських — до річки Огайо, а від річки Огайо — до Іллінойса, а від Іллінойса — до Міссісіпі, а з Міссісіпі їх зрештою прогнали на Міссурі. Вони мусили мандрувати та й мандрувати і влітку, і взимку. Наші жінки й діти вмирали від холоду й голоду. Мої батьки пішли за вождем Текумзег. Він скликав воїнів усіх племен, і до нього також приєдналися найхоробріші з дакотів. Вони брали участь у великій битві під Тіппекану і на власні очі бачили, як ми набивали мертвим білим людям рота землею, щоб вони нарешті досхочу наїлися її в нашій країні. Але вони не наїлися досита. Наші чоловіки, наші жінки й діти мандрували і вмирали, а ті, хто зостався серед живих, пили чарівну воду білих людей, щоб забути своє горе. Але дехто з них оселився у резерваціях. Там Білий Батько та чорношкірі стражники, що пішли на службу до нього, наказують їм, як треба жити, аби стати такими, як білі люди.
Із здивуванням і мовчазною шанобливістю слухали зворушені гості делавара, що говорив з усе більшим запалом. І коли він раптом урвав мову, якийсь час панувала глибока тиша. Всі мовчали, ніби віддаючи цим шану відчайдушній, але марній боротьбі великого і благородного народу.
— Наш брат Шеф де Лю сам належить до синів ленапів, що народилися в резервації? — спитав Відпочиваючий Бізон приглушеним голосом.
— Так. У чотирнадцять років я втік звідти і найнявся на службу до мілаганська — довгих ножів, — бо я люблю вільні прерії.
— Шеф де Лю утік з резервації. Може, він радить племені дакотів скоритися наказам уатшітшун і піти у резервацію?
Обличчя делавара знову стало замкнутим.
— Я не можу давати великим вождям дакотів ніяких порад, бо навіть не знаю, що порадити людям власного племені. Ми нездатні перемогти білих.
— Уатшітшун також зазнають великих втрат, коли б'ються з нами. У війні проти семінолів вони за кожного червоношкірого чоловіка втратили сто довгих ножів і воювали сім зим і сім літ.