Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 2
Лізелотта Вельскопф-Генріх
Після цього він навмисне повільно побрів уздовж передньої стіни будинку і підійшов до важких дерев'яних дверей. Будинок не мав вікон. У стінах було лише кілька бійниць, крізь які в темряву ночі пробивались смуги мерехтливого світла. Зсередини долинала гучна розмова, грубі вигуки і крики п'яних людей. Коли Адамс увійшов, ніхто не звернув на нього уваги. Але він сам пильно роздивлявся навкруги, шукаючи Червоного Лиса, з яким домовився зустрітись сьогодні ввечері в цьому будинку.
Та Червоного Лиса ще не було. Адамс не мав анінайменшої охоти сідати біля п'яних картярів. Він пішов у найвіддаленіший куток і, приставивши рушницю до стіни, примостився на краю лави під смолоскипом. Горілчаний дух і їдкий тютюновий дим викликали у нього огиду. Він сплюнув, утерся рукою і недовірливо поглянув на чорноволосого хазяїна, що саме підходив до нього. Хазяїн підніс Адамсові келих бренді. Хлопець одним духом вихилив горілку, хоч йому і не дуже хотілося пити.
— Ти чекаєш Червоного Лиса? — поцікавився хазяїн.
Адамс належав до людей, що неохоче розв'язують язик.
— М-м-м, — промимрив він замість відповіді.
— Скоро прийде. Завжди вірний своєму слову, — зауважив чорноволосий. Його грубий голос ніби застрявав між беззубими щелепами і скидався на рохкання.
— М-м-м, — знову пробурчав Адамс.
Проте хазяїна не бентежила небалакучість гостя.
— Його товариш, старий індієць, вже тут, — не вгавав він, — отой здоровенний червоношкірий за столом… Топ… Ти його знаєш?
— М-м-м… — Адамс усе ще уперто мовчав, хоч у ньому вже прокинулась цікавість. Індієць, про якого йшлося, сидів за другим столом; перед ним стояв порожній келих, у руках він тримав карти. Навіть сидячи, індієць здавався незвичайно великим. Його довге чорне волосся, в якому вже сріблилися сиві пасма, було, за індійським звичаєм, заплетене у коси, що спадали по обидва боки на груди. Він скинув куртку, оголивши бронзове тіло. Індієць горланив, прискав і, голосно лаючись, сперечався з, іншими гравцями.
Поки небалакучий гість розглядав червоношкірого, Бен приніс йому шматок засмаженого бізонячого ребра. Адамс узявся до нього і хутко з'їв, бо добре-таки зголоднів. Бізоняче м'ясо було ніжне і смачне. Доївши шматок, він кинув кістки собаці хазяїна. Тепер хлопець уже не був такий неприступний і Бен міг задовольнити свою цікавість.
— А хто отой, що там сидить? — почав Адамс, зневажливо скрививши рота.
— Ти, певно, з благородних панів? Ті й п'ють мало, і грають обережно! — Бен підсів до Адамса і прискалив око. — Коли ви гуртом знайдете золото, тоді й ти зможеш трохи ризикувати.
— Яке золото?
Бен хитро усміхнувся.
— Ти, певне, гадаєш, що тут є таємниця? Золото Топа.
— Нікому б і на думку не спало, що в цього старого червоношкірого голодранця є золото.
— А хіба червоношкірі вміють по-справжньому скористатися із золота? За це вже треба взятися нашому братові. Але, можеш повірити мені, цей старий знає дещо.
— Про мене. Я до цього не маю ніякого діла.