Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 52

В кімнаті залягла гнітюча тиша. її порушив «Васильєв»:

— Це не мій кітель. Я його зняв з убитого майора словацької армії, коли втікав з табору.

— Брешеш, гад! Це ще не все! — блимнув недобрим поглядом Морський. — Ти не лише провокатор, фашистський лакуза! Ти — грабіжник, мародер! Обшукайте його.

«Командира» роздягли, роззули, розпороли халяви й витрусили золоті монети, навіть кілька золотих сплющених зубних коронок.

— Ах ти ж гнида! — обурився світлочубий хлопець і вдарив Васильєва по обличчю. — Я з трьох таборів утікав, у мене долоні горіли, доки не взяв до рук автомата, а він наказував чекати слушного моменту, посилав людей грабувати…

Згідно з вироком трибуналу загону особливого призначення «Вперед» і вимогою бійців-чапаєвців, другого дня «Васильєва»—Лебідя розстріляли перед строєм.

Чапаєвці приєднались до загону Морського. Втекли лише колишні поліцаї і зрадники. Зник і капітан Олень. Морський і Олевський не могли собі цього простити, коли згодом довідались, що то був запеклий фашист, лейтенант Хірш (по-німецькому Hirsch — Олень), приставлений гітлерівською контррозвідкою до Лебідя.

ТАЄМНИЦЯ МАХА

— Ви знаєте цю людину? — полковник кинув на стіл фотографію.

Жінка глянула, від несподіванки зблідла й заплющила очі.

— О, навіщо так? — полковник відкоркував пляшку мінеральної води, налив у склянку. — Заспокойтесь. Лийте. Це — «віші», з французьких джерел. Чудовий напій.

Жінка ковтнула холодної води, що вигравала срібними пухирчиками газу.

— Ви така молода, вродлива, а… нерви! — похитав головою.

Вона сиділа змучена, приголомшена, в сірих очах застигли страх і чекання.

— Я вас розумію, такі потрясіння завдають шкоди. Але здоров’я можна підремонтувати. — Він примружив очі, блиснув золотим зубом. — Головне, що ви впізнали. Він?

— Він, — ще більше хвилюючись, прошепотіла жінка.

Чи могла вона забути того, кого так палко кохала, хто став її чоловіком? Не встигли налюбуватись, напеститись, коли через місяць почалася війна.

Лейтенант Червоної Армії Нечипорук, молодий, здоровий, завжди спокійний і розважливий, збирався на фронт, як на військовий парад. Випрасував командирську форму, підшив білий комірець до гімнастерки. Прощаючись з рідними, запевняв, що швидко повернеться додому. Та невдовзі прийшла листівка з військкомату: «Пропав безвісти». А далі — чорна й страшна окупація. В теплушці її вивезли до Німеччини в Деггендорф, похмуре задимлене місто. Працювала хатньою робітницею в паралізованого старого домовласника. Двоє синів його воювали на Східному фронті. Коли від них довго не було звісток, господиня лютувала і зганяла свою злість на служниці.

Той осоружний будинок стояв неподалік залізничного вокзалу. Ніхто не бачив, як уночі молода полонянка зірвала зі своєї сукні нашивку «Ост», забралась на платформу, вантажену сірими паперовими мішками, й залізла під цупкий брезент. Поїзд рушив. Досвіта він прибув до Братіслави. І тут утікачку спіймали. Допитували: хто вона, звідки, хто чоловік. Якийсь час тримали у в’язниці. А сьогодні привели сюди, до фашистського полковника.