Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 54

Той уважно перечитав повідомлення і спохмурнів:

— Повідомлення «Сокола» треба негайно передати Центрові.

— А чи варто? Справа стосується лише мене. Тим паче, що нам це стало відомо, — заперечив Морський.

Комісар за віком був старший від командира, мав великий життєвий і оперативно-чекістський досвід. Втупившись проникливими чорними очима в Морського, він радив:

— Не забувай, що ти — радянський розвідник, виконуєш важливе завдання за лінією фронту. До того ж, такі методи фашисти можуть застосувати і до інших наших людей, котрі діють у ворожому тилу. Тому Центр повинен знати, до яких саме терористичних актів вдаються гітлерівці. А ціаністий калій — отрута сильної і моментальної дії.

— Гаразд, — погодився Морський.

За кілька хвилин він написав донесення в Центр, прочитав комісарові й передав Горецькому.

Коли радист виходив із землянки, командир зупинив його:

— Хай зв’язковий знайде Олевського і направить до мене. Незабаром на вході з’явилась кремезна постать.

Сніг обліпив шапку, плечі. Від подиху вітру, що влетів до землянки, полум’я каганця здригнулося, затріпотіло.

— Ведмідь! Обережніше, загасиш світло, — пробурмотів Бобров.

Олевський знітився. Коли полум’я врівноважилось і сутінки порідшали, він посміхнувся.

— Роздягайся, сідай, — запросив командир.

Морський почував особливу симпатію до цього кмітливого й розсудливого чекіста, що став учителем і наставником багатьох розвідників та підривників загону. Олевського любили і поважали, та, мабуть, не кожен, навіть з найближчих друзів, відав, що пізніми ночами цей волиняк, тамуючи біль від утрати рідних, єдиної донечки (їх розстріляли фашисти), пише їм палкі листи, хоча добре знає: адресатів немає серед живих… Ті невідправлені листи були трагічною таємницею душі й серця Олевського.

— Слухай, Сашко, — в тиші землянки аж надто гучно пролунали слова Морського, — тобі знову фашисти підкинули роботу. І де ти думаєш? Ось тут, на столі,— він показав на казанок з їжею. — Не віриш? Слово честі, правду кажу.

Морський розповів зміст шифровки. Після короткої паузи запитав:

— Що будемо робити? Як і де шукатимемо цю таємничу красуню?

Олевський мовчки глянув на присутніх, не кваплячись, дістав сигарету, закурив. Потім розігнав рукою клуби диму і напівжартома відповів:

— Якщо вона й справді красуня, то виявити неважко. Жінок у загоні мало. Та все ж, орієнтуватись є на що. Важче буде знайти речові докази. Шкода, невідомо, коли ця терористка «відкомандирована» до нас. Якщо не помиляюсь, за останні два тижні жінок до загону не приймали.

— А коли прийшла Клавдія Кардаш? Може, вона і є тією красунею? Прикрилась легендою про втечу від поліції безпеки. Мовляв, не хотіла виконувати завдань по виявленню зв’язків населення з партизанами, — міркував уголос Григор’єв.

Начальник штабу мовчки потягнувся до своєї польової сумки. Дістав зошита в чорній клейончатій палітурці, знайшов запис і прочитав:

— Кардаш, вона ж Карташова Клавдія Олександрівна. Прибула в загін 8 січня з Банської Бистриці…

— Чому в неї два прізвища? — запитав Морський.

— Як вона пояснила, під прізвищем Кардаш проживала на фашистській конспіративній квартирі після звільнення з тюрми, — відповів Олевський. — Перевірка в Банській Бистриці це підтвердила. Не виключено, гітлерівці мають намір використати Карташову… Але поведінка її в загоні, участь у бойових операціях не дають підстав сумніватися, що вона розповіла правду…