Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 49

Якийсь час американські авіатори жили неподалік партизанського табору. Та невдовзі за наказом Центру їх відправили літаком до Радянського Союзу, а звідти — в Сполучені Штати Америки,

ВИРОК ВИКОНАНО

У Нижніх Татрах, де базувались партизани Морського, пішли чутки про новий загін. Він, як і той, що активно воював у Словаччині раніше, теж називався Чапаєвським.

Бійці новоствореного загону висадили в повітря млин, обстріляли костьол, проводили агітаційну роботу. Однак, що найбільше вражало словаків, ті чапаєвці грабували населені пункти в горах, пиячили, бешкетували.

Дії загону на чолі з якимось майором Васильєвим не могли не викликати тривоги й недовір’я. Селяни неприхильно ставились до тих партизанів.

Про Васильєва і його діяльність Морський повідомив Центр. Відповідь була невтішна: «Васильєва не знаємо. Він підлягає всебічному вивченню».

Морський та Григор’єв доручили начальникові контррозвідки Олевському перевірити, хто ж цей Васильєв насправді. Та першим довідався про це розвідник «Сокіл», який мав доступ до таємних документів поліції безпеки.

Тоді Центр наказав Морському захопити і знищити провокатора.

Пошуки тривали більше трьох тижнів.

Якось в гірському селі Зазріві Морський і Олевський чекали на конспіративній квартирі зустрічі з розвідниками. Раптом в оселю зайшов поліцай — молодий симпатичний блондин з великими блакитними очима. Напившись води, він запитав господаря:

— Як дістатись на Козиний хребет?

Зачувши пароль, той розгубився.

— Не дивуйтесь, що поліцай розпитує, як дістатись на Козиний хребет. Поліцаї ж бувають різні…

— То що ви хочете?

— Як дістатись на Козиний хребет? — ще раз назвав пароль блондин.

— Так і заїкою стати можна, — витер з чола холодний піт селянин, неприязно поглядаючи на поліцайську форму. — Теж мені, нарядився! — І назвав відзив на пароль:

— Ідіть через Нижні Татри…

За кілька хвилин «поліцай» — командир однієї з розвідгруп Микола Світлов — в іншій кімнаті доповідав Морському:

— Товаришу підполковник! В сільській пивній сидить хлопець з загону Васильєва. Висловлює невдоволення діями свого командира…

Морський разом з розвідниками зайшов до пивної, Світлов показав партизана. Той самотньо сидів за столиком, був одягнений у шкірянку, озброєний, як кажуть, до зубів. Підполковник підійшов до хлопця.

— Я сяду біля тебе, — сказав. — Не заперечуєш? — І, не чекаючи відповіді, опустився на лаву, скинув плащ.

Хлопець був напідпитку й тримався войовничо, та глянувши на погони, раптом підвівся.

— Чому злякався? Сідай! — тоном наказу запросив Морський.

— Мені вже пора, насидівся, — знічено відповів той.

Однак партизан не наважився порушити наказу старшого, сів.

— Ти місцевий?

— Ні, я з України.

— Мабуть, чапаєвець, бо в нашому загоні я тебе не бачив.

— Так, я з того загону.

— А хто у вас командир?

— Ви що, не знаєте?! — здивувався хлопець.

— Ні, не мав нагоди з ним зустрічатися.

— А ви хто такий, товаришу підполковник?

— Ти що, не знаєш? — в тон запитав Морський. — От ми й квити. Я не знаю твого командира, а ти — мене.