Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 44
Андрій Ткаченко
— Ні, сюди переїхав жити тільки Юльцьо. Він же одружився з Марійкою. З нею ми тепер не лише давні подруги, а й родичі.
— Це для мене новина. А ти, Боженко, ще не вийшла заміж?
— Що ти? Чекаю на тебе. Хоч ти он як довго десь пропадав. Гадала, вже більше не побачимось. — Дівчина на якусь мить змовкла, глибоко зітхнула і майже пошепки продовжувала: — Павлику, поки нікого немає? я хочу попередити тебе: сюди незабаром має прийти один товариш Юльця. Він до мене женихається, але я не люблю цього зухвалого судетського нациста, хоч інколи він і виявляє доброту до наших людей. Тепер, коли ти повернувся, ми залишимось нерозлучні. Звичайно, якщо ти ще не розлюбив мене…
До кімнати зайшла Марійка.
— Що, знайшовся-таки? Де ж це ти так довго розгулював, що навіть знати про себе не давав?
Воленові хотілось уникнути небажаних запитань, І він, як це передбачалося легендою, розповів, що, незважаючи на війну, йому пощастило влаштуватись на цивільну посаду в банськобистрицькій організації Червоного Хреста. Але приїхав сюди не стільки у службових справах, скільки задля того, щоб зустрітися з Воженою.
Волена непокоїли думки: як поведе себе Юлій: чи погодиться стати на бік підпільників-антифашистів? До його планів входили лише Юлій і Вожена. Та ситуація ускладнювалась: сюди от-от мав прийти якийсь фашист, що женихається до Божени. Що ж робити?
— А от і винуватець свята! — радісно вигукнула Марійка, почувши голос Юлія.
Вожений брат когось запрошував до помешкання. Марійка мерщій поставила на стіл пляшки шампанського й кинулась назустріч чоловікові. Слідом за нею пішов Волен.
Юлій здивовано, але тепло привітався, міцно обійняв Волена й, обернувшись до капітана в уніформі льотчика, відрекомендував:
— Знайомся, друже, це — мій добрий і давній приятель Павел Волен, «павук хатній», як ми його прозивали в студентські роки за те, що вечорами рідко коли виходив з помешкання. І, між іншим, — жартома додав, — колишня симпатія оцих красунь, — показав на Марійку і Вожену.
Офіцер подав руку і назвався:
— Гауптман Кмет.
Пізніше він став чванливо розповідати, що походить з потомственої військової родини судетських німців. Навчався в Берліні. Прибув до Братіслави в березні 1939 року і відтоді працює радником у штабі словацької армії, союзниці Гітлера.
Віншувати іменинника Юлія Агуша прибуло ще з десяток його знайомих, переважно військових; самі та з дружинами. Тільки Вожена поводила себе якось незвично, і це непокоїло Волена. Але щоразу, коли їхні погляди зустрічались, він переконувався, що дівчина, як і раніше, кохає його. Хіба що оберігається цього вайлуватого гауптмана, який майже цілий вечір крутиться біля неї. «Бестія! — злостивився Волен. — На моє щастя зазіхає…»
Та ось кілька жінок заквапились додому, тягнучи за собою чоловіків. Незабаром з гостей залишились тільки Кмет і Волен.
«Як бути? Я навіть не встиг як слід поговорити з Юлієм і Боженою, а обставини спонукають залишити їх», — роїлися думки. Рішення визріло швидко. Волен підвівся з-за столу й почав спішно прощатись:
— Дякую, друзі, за гостинність…