Читать «Поєдинок з абвером» онлайн - страница 30

Несподівано поїзд загальмував і зупинився.

— Що могло статися? — вбіг до купе лисий гауптман. — Невже знову диверсія?

— Семафор, — пояснив залізничник, який проходив вагоном. — Червоний сигнал семафора.

Заскрипіли колеса, захитався вагон. Поїзд рушив далі на схід.

Насувалася ніч. В купе спалахнула лампочка. Офіцер зашторив вікно. Пасажири лаштувалися спати.

Поїзд важко гупав у ніч.

СЛІД ОБРИВАЄТЬСЯ

«Мабуть, легше знайти голку в копиці сіна, ніж Шлезінгера у Словаччині, — подумки нарікав Григор’єв — комісар групи підполковника Морського, яка одержала завдання розшукати в Братіславі «Сокола». — Як натрапити на слід розвідника, коли він так засекречений?»

Щоправда, в Центрі командиру й комісару показали фотографію людини, що була змушена носити осоружну фашистську форму й жити подвійним життям розвідника. Але як фото, так і словесний портрет застаріли.

Основними засобами пошуку мали стати зовнішні прикмети та захоплення, за якими треба було впізнати колишнього берлінського «кореспондента 2066». Перше: він пристрасний автолюбитель. Однак лишалось невідомим, якої марки автомобіль обер-лейтенант матиме на цей раз. Друге: захоплюється унікальними антикварними виробами…

До речі, контакт належно шукати через комісійні крамниці або кав’ярні. Шлезінгер міг запропонувати для продажу чудову африканську статуетку богині з чорного дерева із золотою пальмовою гілочкою. Ціна має бути такою, що навряд чи знайдеться покупець в окупованій Словаччині.

Розвідники уже кілька разів з’являлися на вулицях Братіслави. Обійшли всі комісійні крамниці. Дві з них були зачинені взагалі. В одній, що торгувала, на полицях, крім фарфорових сервізів, не було нічого. На стіні висіло кілька картин — невдалі копії полотен майстрів фламандської школи.

Щоб зблизитись з антикваром, Григор’єв усе-таки вирішив дещо придбати. Погляд зупинився на запальничці ручної роботи. Це був маленький пістолет з перламутровою рукояткою.

— Нею можна насправді користуватись, чи це сувенір-бутафорія? — запитав господаря крамниці.

Той звів догори кошлаті брови:

— Пане, ви мене ображаєте. На прилавках непотріб не лежить.

— Даруйте, але тепер такий час… Коштовних речей зі свічкою не знайдеш.

— Чому ви так гадаєте?

— Колекціоную вироби з червоного, чорного дерева. Пересвідчився, такого добра давно уже немає.

— Якби ви прийшли кілька днів тому…

— Невже вам пропонували скарб?

— Скарб — це не те слово. Ви знаєте, що таке чорне дерево в руках сенегальського майстра?

— У вас була така річ?

— Авжеж, богиня із золотою пальмовою гілочкою. Просто казка!

— Де ж вона?

— Ви все одно не купили б її. За неї правили таку ціну, що навіть я відмовився. Сорок років стою за ось цим прилавком і в порожнє не граю…

— Хто вам пропонував богиню?

— Німець, пане. Військовий німець. Прийшов, здається, напідпитку й приніс свою, як він сказав, родинну реліквію…

— Той чоловік залишив свої координати?

— Хіба німецькі офіцери довіряють словакам?

— Скільки ж він хотів за свою богиню?

— Багато. Дуже багато! Дивак якийсь. Прийшов і каже: посперечався з друзями в кав’ярні «Карлтон», що візьме за родинний африканський талісман, знаєте, скільки? Три тисячі крон! Я ахнув. Де ж мені взяти таку суму? Тоді він запропонував: дві тисячі шістдесят шість». І пояснив: дві тисячі в нього боргу, а шістдесят шість хоче залишити собі. Це, мовляв, щаслива для нього сума: кілька разів починав з неї грати в карти і завжди загрібав добрячу калитку.