Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 97

Сиірт-Я сім разів оббіг озерце, пританцьовуючи й співучо викрикуючи заклинання. Відтак, пригнувшись, немов таячись від когось, він перетнув озерце упоперек поряд із лункою і на другому краю, біля самих багать, упав, розпластався, притиснувся до льоду. В його руці був затиснутий білий шкіряний ремінь, який тягнувся, ледве помітний на замерзлій поверхні, до білого Пенз-Ару.

По юрбі одноплемінників прокотилося напружене зітхання. Всі побачили: мисливець, відшукавши зроблену нерпою лунку, поклав віддалік замасковану шкурою дошку, протягнув ремінь до своєї засідки й дочекався, коли нерпа вилізла на лід. Тепер усе залежить від волі духів — якщо вони вирішать попередити нерпу, та встигне пірнути в лунку раніше, ніж мисливець закриє отвір дошкою.

Сиірт-Я ледь помітно ворухнув пальцями, і Пенз-Ар поволі поповз до лунки. Ближче, ближче… Є! Диск із білої оленячої шкури накрив ополонку, і тієї ж миті одним стрибком Сиірт-Я опинився в центрі озерця. Притиснувши до грудей ковпак, він немов перевтілився в нерпу. Стрибаючи навколо перекритої лунки, він зображав жах тварини, а дзвін його амулетів ставав усе голоснішим, усе відчайдушнішим. Здавалося, що вже ніщо не врятує дурну нерпу. Але одноплемінники, напружено підспівуючи невиразним вигукам Сиірт-Я, чекали остаточного рішення духів, останнього знаку їхньої прихильності. Вони відчували, що кінець «полювання» близький. І тут дзвін амулетів обірвався. Сиірт-Я завмер і різким рухом високо підкинув палицю, одночасно впустивши нерп’ячий ковпак і звалившись поряд з ним. Тепер на льоду поряд лежали двоє — людина і нерпа. Патериця, що злетіла над крижаною галявиною, зависла на мить, немов зупинена поглядами глядачів, і тут-таки полетіла вниз своїм вигостреним наконечником. Схибить — кепський знак: полювання буде невдалим. Уразить Сиірт-Я — ще гірше. Значить, духи геть розсердилися на плем’я…

— А-а-а! — приглушено ахнув натовп, коли патериця, пронизавши ковпак, глухо встромилася в лід.

Напруга спала, розвіялася, ніби її й не було. Почулися сміх, радісні вигуки, похвали великому другові духів Сиірт-Я.

Але ніхто з них, проте, не здогадувався, які важкі думи змагали зараз Сиірт-Я. Зовні урочистий, гордовитий, він думав про вчорашню розмову з іншими сиіртами-хранителями. Все далі в безповоротному минулому залишалася колишня слава їхнього племені — колись численного могутнього народу, що мешкав на благодатному квітучому континенті! Все важче давалося життя на острівцях, усе складніше було добувати їжу. Холоди з року в рік ставали все суворішими, а підземні поштовхи стрясали колись велику країну все частіше. І вчора найстарші з хранителів казали про те, що насувається нова біда, й лише ті, хто піде назустріч перелітним птахам, можливо, зуміють вижити. Вижити й продовжити рід сиіртів, нащадків мудрих скерлінгів. Вибір хранителів зупинився на сімох молодих, сильних Сиірт-Я, заклинателях духів, у тому числі й на ньому. Їм, яким беззастережно вірить плем’я, належить вести людей у нові землі наступної зимової ночі, коли замерзне Океан. Їм належить рятувати безцінний дар чужоземців, що зберігається століттями, — Священне Вухо… Значить, ще одне холодне літо на землі предків, і треба буде йти…