Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 95

В озері щось плеснуло. «Риба», — подумав було Роман. Але звук повторився, ще й ще. Інтервали між сплесками були рівними. Роман напружив зір і розрізнив на воді крихітний човник, який рухався до середини озера. Підпливши до віддзеркалення місяця, човен спочатку зупинився, відтак зробив навколо нього сім кіл, а затим повернув до берега. Незабаром унизу почулися легкі кроки, й на карниз перед входом у печеру піднялася Пуйме.

— Серхасава просив пити, — сказав Роман. — Я не знайшов воду і дав йому чаю. Не знав, що тут поряд озеро й можна було принести свіжої води.

— Ми не п’ємо з озера Н’а. Вода мертва. Риби немає. Лише качки-гуси сідають.

— А що ж ти там зараз робила?

— Зі Священним Вухом говорила.

— І що ж ти сказала цьому вухові?

— Сказала, дідусь помирає. Завтра сама залишуся. Запитала, чи не бажає чогось Священне Вухо.

— Ну і як? — Роман питав з нарочитою глузливістю: він намагався пройнятися іронією до того, що відбувалося навколо, — шамани-відлюдники в кінці двадцятого століття, якесь священне вухо, хехе, ліліпути-сиртя. Маячня якась, сон, мана… Та все ж він не міг упоратися зі зростаючою внутрішньою напруженістю, відчував, що готовий до того, щоби прийняти як реальність будь-яку ситуацію. Найнепередбачуванішу, найдикішу, найфантастичнішу. — Що ж відповіло тобі вухо?

— Нічого не відповіло.

— Неговірке, одначе, у вас вухо. Воно завжди таке мовчазне?

Пуйме знизала плечима:

— Зі мною не говорило, з дідусем Серхасавою не говорило. З його дідусем говорило один раз. Вухо не любить говорити, слухати любить.

— А звідки воно взялося в озері, це вухо? Духи принесли?

— Навіщо — духи? Сиртя принесли. Да-авно! Принесли, поклали в озеро. Й охороняють відтоді.

— Від кого охороняють? Не від гусей же?

— Сама не знаю, — простодушно відповіла Пуйме. — І дідусь не знає. Треба охороняти — і квит.

Вона замовкла, прислухаючись.

— Знову дідусь згадувати хоче. — І додала, вгадавши небажання Романа повертатися в задушливу печеру. — Можна й тут тепер. Зачекай!

Дівчина винесла з печери оленячу шкуру, постелила на камені, сіла. Жестом запросила Романа сісти поряд.

— Дай руку! — Пуйме легенько стиснула його долоню біля основи великого пальця, в точці, яку з курсу голкотерапії Роман запам’ятав як «хе-гу». — Разом слухатимемо.

…Цього разу Роман був не кимсь — він був Єдиним Оком. Тисячами очей одночасно: чоловічих і жіночих, старих, що сльозилися від віку, й молодих, що лише придивлялися до життя. Очі ці мружилися від жаху, обпікали, лускались, ненавиділи, обливалися кров’ю, вистежували, вмовляли, закликали… І все це був він…

Ось його місто, стародавнє Нері, охоплене полум’ям: валяться палаци, попелом опадає листя з садів на майданах, на всі боки біжать знавіснілі люди, що втратили розум. Тремтить земля, небо оповите густим смердючим димом, і немає більше сонця — його проковтнув злий Н’а, що вирвався зі своїх підземних покоїв…

Ось — вируючі хвилі. Мов ненаситні акули, вони накидаються на береги, відгризають від суші шматок за шматком, шматок за шматком. Вони все ближче, ближче, і немає порятунку від безжальних обліплених білою піною пащ…