Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 98

— Тобі час іти, — торкнула його за плече Пуйме. — Ранок.

Роман розплющив очі, й перше, про що подумав, було: а чи не приснилося йому все це? Сонце висіло над обрієм, косими прохолодними променями погладжуючи схили гір, що з усіх боків оточили ідеально кругле озеро. Спати більше не хотілося. «Значить, — вирішив Роман, — я виспався. А раз так, це справді був сон».

Він легко схопився на ноги, із задоволенням потягнувся, розминаючи затерплі м’язи.

— Ну, як там дідусь?

— Дідусь спить.

— Піду подивлюся на нього.

— Не треба.

— Може, укол…

— Не треба, — твердо повторила Пуйме. — Тобі час іти. Далеко йти.

Роман у нерішучості знизав плечима. З одного боку, допомогти старому його ін’єкції вже не могли. Серхасава, як мовиться, був за межами медичної допомоги. З другого — йти, не зробивши хоч щось…

— Гаразд, як знаєш. Я залишу тобі декілька ампул. Ти уколи вмієш робити?

— Ні.

— Ну тоді надпиляєш шийку, ось пилка, віділлєш ліки в ледь теплий чай. Даси, коли дідусь прокинеться. І ще одну увечері. Дві ампули в день. А завтра я пришлю допомогу.

— Ні! — несподівано жорстко наказала дівчина. — Серхасава Сиртя завтра все одно помре. А мені допомагати не треба. — Бачачи, що Роман ще вагається, додала: — Все одно сюди дороги ніхто не знає.

І тут до Романа із запізненням дійшло, що і йому нізащо не знайти зворотної дороги.

— Послухай, Пуйме! — приголомшено промовив він. — А як же я? Підеш зі мною ще раз?

Пуйме заперечно похитала головою:

— Я не піду. Але проведу. Ти не заблукаєш.

Вона винесла з печери гарячий чайник, налила в кухоль буро-зеленої рідини з різким запахом.

— Випий!

Ні про що вже не питаючи, Роман спершу пригубив відвар, знайшов, що смак його гіркий, але не позбавлений приємності, й вихилив кухоль.

Що було потім, Роман пам’ятав невиразно. Голова в нього запаморочилася: вочевидь, у відвар входило якесь дурманне зілля. Пуйме вивела його через лаз під водоспадом, і далі він пішов сам. Як, куди, за якими прикметами — гадки не мав. Ішов. Просто йшов. І відтак ані секунди не сумнівався, що йде правильно.

На всьому шляху перед ним виникали дивні видіння, немов спиш, і сниться щось, і начебто цікаве, з сенсом, а прокинешся — пригадати нема що.

Однак було одне нав’язливе видіння, яке повторювалося не раз.

Він був жерцем, шаманом чи чаклуном великого племені, що кочувало на південь, туди, звідки на Північ улітку прилітали птахи. Їх було декілька тисяч чоловік, головно молодих і середнього віку. Всіх їх об’єднувала одна мета: дійти до багатих теплих земель. Задля цього терпіли вони злигодні багатомісячних переходів і зимівель, ночами палили вогнища, щоб відлякувати хижих звірів, відбивалися від диких племен. Останнє було неважкою справою, тому що луки зі стрілами, щити, металеві мечі давали їм значну перевагу, незважаючи на те, що всі дикуни були значно вищого зросту. Але в сутичках з ворогами, на полюванні, в грузьких болотах губилося чимало людей. І хоча дітей народжувалася багато, плем’я ніяк не збільшувалося: людей почала косити загадкова моровиця.