Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 96

А зараз він — Погляд з Піднебесся… Немає вже чотирьох континентів, що створювали Земне Коло, немає країни скерлінгів Ігму, немає лісової країни Орт, немає володінь баргів. Немає більше річок, великих і могутніх, що розділяли континенти. І навіть священної гори Сумер уже немає — боги покинули її, поступившись силам зла: вона запалася під воду разом з іншими землями. Всюди тепер клекоче, реве, бушує несамовитий Океан — йому не терпиться завершити свій бенкет, знищити останнє, що залишилося від колись великого материка. Дивом уціліли лише декілька клаптиків від колишніх континентів та жалюгідні ланцюжки скелястих острівців на місці високогірних хребтів, де сховалися останні люди.

Наймудріші сиірти, зачинивши брами святилищ і виставивши віддану охорону зі своїх учнів, без утоми, піднісшись над страхом смерті, записували, записували…

І знову брижами затяглося видиво, яке незабаром змінилося прозорою синявою. Відтак посипалися білі пластівці, й міцніючий вітер підхоплював їх, і незрозуміло було, чи то вони падають униз, чи то мечуться між небом і землею, чи то закручуються в колючі сніжні смерчі.

Морок стояв усюди, позаяк духи знову, приловчившись, заховали землю від погляду Всемогутніх. Навіть очі Океану — солону воду, а також озера й річки вони затягнули крижаним більмом, щоб зручніше було винищувати рід людський.

Але він знав, що треба вижити в цьому холодному незатишному світі, і духи відступлять, і сонце прийде й зігріє дітей своїх, потрібно лише виконати своє призначення і врятувати свій народ. Для цього він, Сиірт-Я, й виконував танок на замерзлому круглому озері, оточений кільцем ритуальних багать.

Похмурі, змарнілі від недоїдання люди по той бік вогню чекали, чи випросить він у духів дозвіл на полювання. Вони вже намагалися полювати, але стріли їхні й списи летіли повз дичину. І всім стало ясно, що потрібна згода духів.

Він підстрибнув, прислухався до передзвону мідних трикутників і кілець, прив’язаних до його хутряного одягу. Труснув прикрасами ще раз, немов перевіряючи почуте. Відтак рішуче ударив перед собою патерицею, також обчіпляною надібками. В боки бризнули крижані скалки. Сиірт-Я різко нагнувся, підняв шматочок льоду, лизнув його язиком. Затим, несхвально поцокавши, кинув у вогонь. Тепер він колесом пройшовся по крижаній арені, ще раз ударив палицею. Сиірт-Я знову лизнув відколену крижинку і, пританцьовуючи, почав довбати лід. При кожному ударі палиці натовп заворожено вторив його видихам: «І-ех! Йех! І-і-і-і-ех…» У кризі вже утворилася неабияка заглибина, але далі довбати не було сенсу, адже озерце промерзло наскрізь. Він зірвав зі спини Пенз-Ар — туго натягнуту на невеликий овальний обід білу шкуру північного оленя, — ударив по ньому пальцями, від чого Пенз-Ар басовито, тривожно загудів, і кинув його додолу. Відтак зірвав з голови загострений нерп’ячий ковпак — для полювання на кожного звіра була своя шапка, а цього разу збиралися полювати на нерпу, — витер ним піт з лиця і жбурнув на край вибитої лунки. «Нях! Нях!» — зашепотіли глядачі. Для племені, що стояло за лінією багать, це була вже не шапка, а нерпа, що виповзла на лід.