Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 90

— Багато ходили, зараз їсти будемо. Відпочивай поки.

Роман із задоволенням опустився на одну з оленячих шкур, розкиданих по підлозі печери, другу скрутив і прилаштував як подушку. Голод він відчував вовчий і зрадів, що, судячи зі спритності Пуйме, вечері чекати доведеться недовго. Дівчинка в лічені хвилини встигла прилаштувати над викладеним каменями вогнищем казанок, звідкись із комори принесла тушку в’яленого підкопченого гусака і тепер, з одного сірника розпаливши вогонь, рубала гусятину довгим тригранним ножем. Ліниво спостерігаючи за її спритними, вмілими рухами, лікар нарешті запитав:

— До речі, Пуйме, звідки ти взагалі дізналася, що ми висадилися біля цього… як його… Хар’юзового струмка?

— Почула.

— Від Апіцина?

— Навіщо. Так почула. Сама. Дідусь також чув.

— Он як… — Незвичність ситуації починала інтригувати Романа.

Печера за водоспадом посеред тундри, кам’яне ложе, старий-відлюдник, схожий на казкового гнома, — знахар-шаман, видно, його маленька внучка, яка стверджує, що чує те, чого немає… Чи це в неї така гра, дитяча фантазія?

— Пуйме, — вирішив підіграти Роман, — а ти, часом, не чула, як там мій товариш?

— Добре, — повідомила Пуйме, не відриваючись від батування гусака. — Він упіймав багато риби й ліг спати.

— Я б теж подрімав, Пуйме… Ти мене поклич, коли що…

Роман тільки почав поринати в тягучу, обволікаючу дрімоту, в якій так затишно потріскували дрова й наспівував щось водоспад за товщею кам’яних стін, як Пуйме торкнула його за плече:

— Дідусь хоче з тобою говорити.

Роман не без зусиль змусив себе встати, підійшов до старого. Серхасава Сиртя лежав точнісінько так, як і годину тому, із заплющеними очима. Вважати, що в такому стані старий може чи хоче щось сказати, було щонайменше наївно.

— Візьми його за руку, — звеліла дівчинка.

Роман торкнувся безживно-холодної лівої руки, маючи намір перевірити пульс, але Пуйме зупинила його:

— Не за цю, за другу.

Праве зап’ястя у старого було трохи тепліше — що, загалом, нічого не змінювало.

— Міцніше візьми!

Роман трохи міцніше стиснув пальці, вже сердячись на себе за потурання дурним дитячим фантазіям. «Пора сказати їй, що тут не місце і не час для ігор», — подумав Роман, відкрив було рота і…

Немов розрядом струму обпекло його пальці, що обхопили худе старече зап’ястя, й рука, яка, здавалося, не належала більше цьому світові, здригнулася, зігнулася злегка в лікті, ворухнула п’ястю.

Не розуміючи, що відбувається, Роман перевів погляд на обличчя вмираючого й мало не відсахнувся: Серхасава Сиртя дивився на нього широко розплющеним правим оком. Око було водянисто-блакитним, ніби розмитим старістю, мудрим і проникливим.

— Ви мене чуєте? — голосно запитав Роман.

І, хоча губи старого майже не ворухнулися, почулося виразне й навіть іронічне:

— Я чую тебе дуже добре, можеш не кричати. Хвороба забрала моє тіло, але не розум.

— Ваша внучка сказала, що ви лікар?

— Це так. Я вже лікував людей, коли твої батьки були немовлятами. І бачив багато смертей. І тому знаю: мені годі допомогти. Не засмучуйся. Ти — хороший лікар. Ти багато чим тут здивований, але ні про що не питаєш. Хворий для тебе важливіший від власної цікавості.