Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 89

— Ну ось і прийшли, — повторила Пуйме.

— Куди «прийшли»? — не зрозумів лікар.

— Додому! — Вперше за весь день у тьмяному, незворушному голосі дівчинки залунала радість.

Пуйме підскочила на виступ скелі, моторно — немов і не було позаду десятків кілометрів шляху — видерлася приблизно до середини висоти водоспаду і… зникла.

Роман уже ні з чого не дивувався. Зосередивши залишки сил на тому, щоб не зісковзнути з вогких каменів, він поліз услід за Пуйме і під одним із карнизів виявив лаз, прихований від сторонніх очей виблискуючим струменем водоспаду. Зітхнувши, Роман важко опустився рачки — при його зрості не пролізти в цю вузьку шпару. На щастя, повзти довелося недовго. Через декілька метрів коридор майже під прямим кутом зробив скрут, розширився і вивів у простору і явно обжиту печеру.

Після багатьох годин у тундрі нюх Романа оглушили запахи попелу, сухих трав, їжі. І хвороби. Хворий лежав у лівому дальньому кутку печери, куди ледве проникало світло, що слабо мріло з-за чи то прочинених дверей, чи то завішеного вікна напроти лазу. Тут-таки, прихилившись до нерівної стіни, стояла Пуйме: «Це дідусь…»

Роман підійшов до хворого, намацав пульс. Рука старого була маленька, та й сам він немов з’явився з казки про гномів: сивий, зморшкуватий, він лежав у дивному ліжку, видовбаному в півтораметровому камені й засипаному деревним потрухом. Його пульс ледве промацувався. Вузькі, майже позбавлені він очі були заплющені, жовте вилицювате обличчя нерухоме. Роман дістав стетоскоп, послухав серце. Заочний діагноз, на жаль, підтвердився: лівий бік повністю паралізований, у старого явний інсульт. І вельми обширний. У місті, в блоці інтенсивної терапії, ще були б якісь шанси, хоч й слабкі, але тут, у тундрі…

Роман витягнув з похідної аптечки шприц, ампулу еуфіліну — єдине судинорозширювальне, яке він захопив з собою. Плоть старого, що втратила чутливість, ніяк не відгукнулася на укол. Роман дістав блокнот.

— Як звуть твого дідуся?

— Серхасава. Серхасава Сиртя.

— Вік?

— Старий, дуже старий. Навіщо пишеш?

— Належить. У Шойні оформлять… гм… довідку.

Роман зам’явся, роздумуючи, як сказати дитині про неминуче, але Пуйме дивилася на нього вимогливо і спокійно.

— Він може померти сьогодні, завтра, через три дні… точно не знаю, залежить від організму.

— Дідусь каже, завтра.

Роман мимоволі подивився на хворого. Той лежав у колишній позі, нерухомо й цілком безгучно.

— Дідусь сам лікар, усе знає, — запевнила дівчинка. — Дідусь не хотів, щоб я за тобою ходила, а я пішла. Дарма.

— Вибач, Пуйме, — похитав головою Роман, думаючи, що люди завжди однакові в цьому: де б вони не жили, чим не займалися, ніхто не хоче миритися зі смертю, і винен завжди лікар. — Вибач. Але твоєму дідусеві вже не допомогти. Післязавтра ми з другом повернемося в Шойну, і за вами пришлють вертоліт. У тебе батьки в Шойні?

— У мене нікого немає, — рівним голосом промовила дівчинка.

Лікар замовк, покашлюючи в бороду і злегка щулячись чи то від незручності, чи то від того, що в печері було свіжо. Немов прочитавши його думки, Пуйме відійшла від стіни і звідкись із темряви підтягла до вогнища оберемок хмизу: