Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 88

Пора зробити й привал, думав Роман, але, дивлячись на невагому ходу дівчинки, короткі кіски, що підстрибували в такт її крокам, ішов і йшов услід, чомусь соромлячись власної втоми. «Чортзна-що, — бурмотів собі під ніс Роман, поглядаючи на годинник, — уже скоро полудень, йдемо три години, а цій плюгавці хоч би що».

Нарешті Роман не витримав.

— Послухайте, вундеркінде! — зупинився він. — Чи не пора заправитися?

Дівчинка обернулася й подивилася на Романа з докором. Він помітив, що вона теж неабияк утомилася, на обличчі брудні патьоки від поту, очі порожевіли.

— Сядь! — звелів Роман. — Відпочинь.

— Ні, — похитала головою дівчинка. — Дідусь…

Ще години через дві тундрова рівнина загорбилася, здибилася, вигнулася скелястим хребтом, чорними схилами перегородивши шлях.

— Туди? — понуро кивнув у бік скель Роман.

— Туди, — підтвердила дівчинка. І у відповідь на зітхання лікаря обнадіяла: — Вже скоро.

Згадуючи лихим словом свою злощасну долю, багатопудові чоботи й медичний диплом, лікар приречено поліз по камінню.

Підйом справді тривав недовго, але, коли вони вибралися на відносно рівне кам’яне плато, Романові здалося, що сил не вистачить навіть на крок. Він ліг, зняв чоботи і, влаштувавши палаючі ступні на прохолодному камені, заплющив очі. Не хотілося ні йти, ні говорити, ні думати, а лише лежати ось так, насолоджуючись спокоєм, свіжим повітрям і тонким запахом тундри, що холодив горло…

— Ох… До речі, тебе як звуть? Час і познайомитися.

— Пуйме.

Відтак Роман хотів було запитати, звідки їй стало відомо, що на березі з’явився лікар і чому вона вирішила, що лікар саме він, а не Володя, але не встиг, Пуйме покликала його:

— Ходімо, Романе, дідусь сам…

І вони знову підіймалися на гребені, спускалися у виярки, перестрибували через струмки. Лише одного разу затрималися на декілька хвилин. Пуйме зупинилася біля струмка, лікар зачекав, поки дівчинка нап’ється, відтак сам припав до крижаного струменя. А коли його погляд сам собою слизнув угору, до того місця, звідки по каменю збігала вода, від побаченого Роман похлинувся, закашлявся. На камені лежав звіриний череп.

— Оригінально… Ведмідь?

— Інгней. Росомаха. Це місце називається Сиртя-яха. Звідси зовсім близько.

Коли нарешті Пуйме сказала: «Прийшли!», обличчя лікаря приємно залоскотав водяний пил.

Вони стояли перед справжнісіньким водоспадом, який спадав із кам’яної кручі. Падаючи з висоти, водоспад розбивався об приступки кам’яних карнизів, від чого потік огортала сліпучо-блакитна аура найдрібніших бризок.