Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 91

— Вам не слід стільки розмовляти, треба берегти сили.

— Навіщо берегти? Нум чекає, завтра до нього піду. А сьогодні життя треба згадувати. Довго жив, добре…

«Скільки ж йому років, — подумав Роман. — Вісімдесят? Сто?» І тут-таки почув у відповідь:

— Старий зовсім. Пуйме ще не було, а в мене в куточках очей уже лебеді сіли… Років сто живу, гадаю.

«Телепатія, — вирішив Роман, намагаючись зберігати спокій, — звичайнісінька телепатія. Звичайнісінький шаман, який володіє звичайнісінькою телепатією». Йому закортіло ущипнути себе й прокинутися, та все ж він знав: усе, що відбувається з ним зараз — не сон і, незважаючи на незвичайні обставини, треба діяти раціонально. Простіше.

— Ти — шаман? — зважившись, безпосередньо запитав він.

— Так ненці мене називають, — хихикнув дід.

— А ти хіба не ненець?

— Сиртя я. Сиртя давно тут жили, ще до ненців. Помаленьку померли всі, мало залишилося.

— То чого ж ти в глушину забрався, в цю печеру? Від людей сховатися?

— Навіщо — ховатися? У кожного своє місце в житті. У мене тут справ бага-ато! Людей лікувати треба, коли приходять? Треба. Нумові молитися треба? Треба. Священне Вухо охороняти треба? Треба. Тадебце годувати треба? Треба…

Молитви, духи і священні вуха мало цікавили Романа, але те, що шаман-сиртя — досвідчений лікар, нараз кольнуло його гірким передчуттям неминучої й непоправної втрати. Йому уявилося, що разом із цим шаманом, можливо, останнім представником свого племені, разом з ним зникнуть безслідно унікальні знання й досвід… Господи, скільки ж секретів народної медицини загублено через таку самоізоляцію! Ех, діду, діду…

— Хто ж твої справи замість тебе стане робити?

— Пуйме і стане.

— Ця дитина? — здивувався Роман.

І відразу нагадав собі, що дівчинку треба обов’язково забрати в селище, влаштувати у школу-інтернат. Він обернувся… Й обімлів. Під казаном тріщав сухим хмизом вогонь, тепло багаття відчувалося навіть у кутку, де лежав старий. А біля вогнища було просто жарко. Тому Пуйме вже скинула паницю й стояла, помішуючи в казанку вариво, гола до пояса. Тіло, яке побачив лікар у відблисках полум’я, не було дитячим: перед ним стояла, нітрохи його не бентежачись, доросла, повністю сформована дівчина. Роман зрозумів тепер, у чому полягав дисонанс між поведінкою Пуйме та її зовнішністю: їй було не дванадцять років, як він помилково припустив, а ніяк не менше двадцяти. Лише зріст у неї був дитячий, метр десять, від сили метр двадцять. Утім, і дід не вищий. Може, генотип такий?

— Сиртя — людина маленька, — підтвердив його думки Серхасава. — Зате шаман великий.

— І Пуйме?

— І Пуйме. Великий шаман. Видутана. Добре камлає. Всіх тадебце знає… Ід’єрв знає, Яв-Мал знає, Я-Небя… — Мислений голос старого ослаб, перейшов у невиразний шепіт.

— Дідусь утомився, — сказала Пуйме. — Йди поїси. Хай він поки відпочине.

Дерев’яним ополоником на довгій вигнутій ручці Пуйме виловила з казана гусяче м’ясо, одну миску — солдатську, алюмінієву, — наповнила майже до країв, поставила перед Романом. У другу, емальовану, трохи меншу, поклала лише декілька шматочків. Заправила бульйон двома жменями борошна, пересунула казанок на край вогню, на його місце повісила великий мідний чайник з вузьким і вигнутим, мов журавлина шия, носиком. І лише після цього сіла на шкури навпроти Романа, простягнувши йому важку срібну ложку з двоголовим орлом і вензелями на черенку.