Читать «Зоряний єгер» онлайн - страница 92
Григорій Тьомкін
Після цілої доби посту дотримуватися північного етикету — за їжею тримати язика за зубами — Романові не вартувало особливих зусиль. Гусятину він проковтнув з вовчим апетитом, на масній пахучій юшці зменшив темп і перевів подих лише за чорним і гірким, мов хіна, чаєм.
— Ти збираєшся тут залишитися? — запитав він.
— Так, — кивнула Пуйме. — житиму в сиртя-мя, як жив дідусь.
— Але ти ж молода, вродлива. Невже ти віриш, що таке відлюдництво комусь потрібне?
— Обов’язок сиртя — лікувати людей, молитися й охороняти Священне Вухо.
— Це я вже чув, — поморщився лікар. — Ну, гаразд. Припустимо, все це дуже важливо. Але де твої учні? У Серхасави була ти. А в тебе? Кому ти передаси свої обов’язки? Адже сиртя більше немає.
— Кров народу сиртя змішалася з кров’ю ненців. У ненців іноді народжуються зовсім маленькі білолиці діти. Їх показують видутана. З них шаман відбирає справжніх сиртя й багато років навчає. Так було й зі мною…
— Пуйме, зараз інші часи! Шаманів більше немає. Ненці лікуються в лікарів у лікарнях… Часто до тебе сюди приходять?
— Рідко, — сумно погодилася Пуйме.
— Ну ось. І навіть якщо в кого і народиться дитина-сиртя, сьогоднішні ненці не віддадуть її тобі.
— Може, й не віддадуть, — зітхнула Пуйме. — Може, я сама народжу. — Дівчина сказала це просто, як щось само собою зрозуміле. — А якщо серед моїх дітей не народиться жоден сиртя… Що ж, значить, таке бажання Нума.
Пуйме відставила кухоль із чаєм, нахилила голову, прислухаючись.
— Дідусь відпочив, — сказала вона. — Зараз почне згадувати. Йди, далі слухатимеш.
У ЦЕНТРІ ЗЕМНОГО КОЛА
Роман повернувся до ліжка хворого, узяв його за руку. І знову відчув гаряче «електричне» поштрикування в пальцях. Губи старого із зусиллям ворухнулися, й лікар нараз чи то почув, чи то побачив напівслова-напівобрази, які складалися в його мозку в яскраві виразні епізоди.