Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 99

— Динго! Прокляті динго! — крикнув боцман, хапаючи карабін. Та перш ніж вони встигли дістати зброю, загорнену в сорочку, у яру відбулась коротка, запекла боротьба. Коні, налякані нападом голодного динго, вирвали з землі кущі, до яких були прив’язані арканами. Коли боцман і Томек підбігли до них, побачили, що ті коні панічно помчали в степ. Раптом сильна блискавка розпанахала чорний небокрай. При її світлі боцман побачив довгу тінь, що сунула за кіньми. Швидко завів карабін і вистрілив. Протяжне скавучання динго кілька разів відбилося луною від кам’яних стін.

— Влучив! Влучив! — вигукнув Томек.

Вони побігли в напрямку, звідки долинало виття динго. Боцман одним пострілом добив його. Вони відразу подалися на пошуки коней. Після півгодинного важкого блукання вони опинилися в кінці яру, де починався голий степ. Палючий вітер із подвоєною силою жбурнув їм в обличчя хмару піску. Коней ніде не було видно, навіть при світлі блискавок.

— Повертаймося до яру, — сказав боцман хрипким голосом. — Нам тут нічого робити. Коней все одно не знайдемо, а ці блискавки нічого доброго не віщують.

Мовчки вони повернулися до яру. Втрата коней дуже гнітила боцмана. До табору було близько двох днів їзди верхи. Як же повернутися туди без коней, їжі та води? Що буде з хлопцем? Адже останні пригоди вкрай виснажили його сили. Обидва вони не витримають без води, навіть якщо піщана буря невдовзі вщухне. Боцман був дуже пригнічений і не знав, чим потішити свого молодого товариша.

Але Томек не чекав розради. У той час, коли боцман розмірковував над тим, чим би його підтримати, Томек вирішив підбадьорити свого опікуна. Тому перший перервав мовчання й сказав:

— У мене чудова ідея. Замість того, щоб журитися втратою коней, давайте пограємося в Стшелецького.

— Що з тобою, хлопче? — стурбувався боцман, подумавши, що хлопець марить від спеки.

— Зі мною все гаразд, — відповів Томек. — Гадаю, якщо ми чим-небудь займемося, то перестанемо думати про наше становище.

— Хіба можна про це не думати! — зітхнув боцман.

— Можна, можна, треба тільки захотіти, — твердо сказав Томек. — Будемо гратися в Стшелецького!

— Що ж це за гра така? — запитав боцман, щоб у цей важкий момент не позбавити хлопця задоволення.

— Я буду Стшелецьким, а ви дідусем пана Бентлі. Ми тепер перебуваємо в густому скребі. Ми застрелили коней, щоб вони не мучилися від спраги.

— Гаразд, мій пане Стшелецький. Шкап уже зарізано й що далі?

— Перечекаємо бурю й підемо на південь до Порт-Філліпа. Наш табір буде називатися Порт- Філліпом.

— А ми туди дійдемо без їжі й води? — сумно запитав боцман.

— Це дуже добре, що в нас немає води. Нас повинні мучити й голод, і спрага. Інакше гра нічого не варта. Я зараз навіть викину останню невелику консерву, щоб нас ніщо не спокушало. Як голод, то голод!

— Не так суворо, братику! — енергійно заперечив боцман. — Граймося, але без викидання консерви!

— Ну що ж, зрештою, консерва може залишитися. А тепер лягаймо спати. Можливо, швидше мине час, поки вщухне піщана буря, — запропонував Томек.