Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 101

Безталанні мисливці спочатку зраділи зливі. Струмені дощу охолодили спеку й дали змогу вгамувати спрагу. Незабаром, проте, сильний вітер, що жбурляв потоками води, став нестерпним. Треба було шукати відповідного сховища.

Томек і боцман навпомацки рушили вперед. Сковзали по розмоклій землі, падали й нарешті присіли за великим каменем, який хоч трохи затуляв їх від прямих ударів вітру. Буря з блискавками й громом тривала аж до ранку. Перед самим сходом сонця запанувала коротка тиша. Томек і боцман із полегкістю й радістю зустріли величезне пекуче сонце, яке піднялося над обрієм.

XV

«ІДІТЬ ЗВІДСИ ГЕТЬ, НЕГАЙНО!»

Після ночі, повної несподіваних пригод, настав гарячий, сонячний день. Виснажені мисливці провели вирішальну нараду. Вони ухвалили облишити пошуки коней, які втекли, бо важко було передбачити, що з ними трапилося. Можливо, їх у степу зжерли хижі динго, а може, коні самі повернулися до табору? В останньому випадку можна було сподіватися на допомогу друзів, які напевно відразу розпочали пошуки зниклих товаришів.

— Так чи так ми повинні розраховувати тільки на себе, — сказав боцман. — Краще давай з’їмо зараз останню консерву, а тоді перше, ніж вирушати в дорогу, трохи подрімаємо, щоб набратися сил для продовження походу.

— Гадаю, треба прислухатися до вашої поради, — згодився Томек. — Розкладімо одяг на сонці, щоб він висох, поки ми відпочиватимемо. Я страшенно втомився й хочу спати…

Вони лягли спати в тіні, яка падала від великої скелі. Прокинулися ще до полудня. Незважаючи на те, що сонце пекло немилосердно, приготувалися в дорогу. Боцман зв’язав двоє сідел арканом і закинув їх собі на плечі, Томек вирішив нести зброю. Мисливці швидко вийшли з яру у відкритий степ. Ні на мить не завагавшись, подалися вздовж пасма пагорбів на південь.

Декілька годин ішли майже без перепочинку. По дорозі вони не наткнулися на жоден слід своїх коней, ані на сліди будь-яких диких тварин. Скільки сягало око, перед ними лежав пожовклий степ, а по безхмарному небу пекуче сонце посувалося щораз далі на захід. Голодні Томек і боцман відчували велику втому. Вони ледве волочили ноги, спотикаючись об кротовиння; врешті боцман не витримав, кинув сідла на землю й, сівши на них, прохарчав:

— Треба відпочити! Я весь спітнів вед цієї спеки.

— Наші, мабуть, ще й не почали нас шукати, — стурбовано сказав Томек, сідаючи поряд із боцманом. — Я порізав ноги гострою травою, а тут нічого не видно, тільки степ і степ.

— У мене кишки марша грають від голоду, тому й сил немає, — відповів боцман. — Крім того, любе сонечко знову починає припікати.

— А чи далеко нам іще йти?

— За моїми розрахунками, ми знаходимось на відстані півтора дні ходу від табору. Але на голодний шлунок ми не дійдемо так швидко.

— Де тепер можуть бути наші коні?

— А хто їх знає! Злива змила будь-які сліди. Але що нам допоможуть наші бідкання? Відпочинемо до заходу сонця, а вночі рушимо далі. Південний Хрест буде нашим дороговказом.