Читать «Томек у країні кенгуру» онлайн - страница 102

— Як добре, що ви знаєте астрономію! — зрадів Томек. — Принаймні не заблукаємо. Я сам нізащо не знайшов би дороги до табору.

Боцман почав пояснювати йому правила визначення напрямку вночі розташуванням зірок, а вдень — за сонцем. Тільки перед заходом сонця вони рушили в дорогу. Добрий боцман, важко зітхнувши, знову закинув сідла собі на плечі. До табору було ще далеко. Чи зуміють вони пройти цей шлях, перш ніж Томека цілком покинуть сили?

Вони йшли далі на південь уздовж пасма кам’яних пагорбів. Час від часу боцман сходив на один із них з надією побачити відблиски вогнища на якій-небудь стоянці тубільців. Проте всі його зусилля були даремними. Темну ніч освітлювали лише зірки, що виблискували на небі. Двічі вони чули поблизу виття динго, але тепер боцман і Томек слухали його з почуттям полегкості. Усвідомлення того, що в цій пустелі крім них, є ще живі істоти, додавало їм відваги.

— Якщо тут динго не здихають з голоду, то й ми знайдемо чимось поживитися, — мовив боцман. — Треба тільки за дня зійти на високий пагорб і як слід роздивитися навколо. Можливо, нам удасться підстрелити кенгуру? Хоча й волокниста ця печеня, та все-таки краще, ніж нічого.

— Така печеня з кенгуру дуже добра, тому що відразу не можна її з’їсти, — додав Томек.

Так розмовляючи, вони йшли цілу ніч. Уранці боцман переконався, що Томек уже зовсім вибився із сил. Треба було негайно дістати щось поїсти. Він почав шукати зручного пункту для спостереження. Незабаром помітив дуже високий пагорб. Вони відразу попрямували до нього. Ледве опинилися на його вершині, як Томек радісно закричав:

— Ми врятовані! Он поселення тубільців! — вигукнув він.

— Ну що ж, уважай — ми дісталися до порту, — зрадів боцман. — Тут ми, напевно, підкріпимось та відпочинемо. Ставмо вітрила й гайда повним ходом уперед!

Надія вгамувати голод додавала їм сили. Бадьорим кроком вони рушили з пагорба в невелику улоговину, в якій знаходилось кільканадцять куренів. У середині кола, яке утворювали ці курені, горіло вогнище. Вони були вже поблизу табору, коли раптом Томек зупинився.

— Ми ледве не зробили дурницю! — сказав він.

— А це чому? — здивувався боцман.

— Зараз усе поясню. Нам не можна відразу входити до селища австралійців, якщо ми не хочемо їх образити.

— Що ж нам робити? — запитав боцман, дивлячись на Томека.

— Ви знали б про це, якби були з нами, коли ми відвідали плем’я «людей-кенгуру». Пан Бентлі тоді розповів нам про звичаї тубільців. Ми повинні зупинитися перед селищем і зачекати запрошення.

— А ти в цьому впевнений, братику?

— Атож! Я все добре пам’ятаю.

— Бентлі теж так само робив? — допитувався боцман, бо знав веселий характер Томека й підозрював, що він хоче розіграти його.

— Звичайно! Він тоді сказав, що не можна порушувати звичаї тубільців, якщо хочемо здобути їх приязнь.

Це остаточно переконало боцмана. Він згадав, що саме Томек зумів увійти в довір’я до тубільців, які спочатку відмовилися від участі в полюванні на кенгуру. Відчуваючи, що йому самому не вистачає дипломатичних здібностей, він вирішив доручити цю справу Томекові.