Читать «Метелик» онлайн - страница 122

Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір’я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.

Десь о першій годині дня стукають у двері.

— Анрі, просимо обідати!

— Дякую, йду.

На кухні я сідаю за стіл і починаю накладати собі в тарілку варену картоплю з м'ясом. Коли це раптом відчиняються двері і входять четверо поліцейських у білій формі, з рушницями, а один з револьвером у руці.

— Ані руш, а то вб'ю!

Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.

— Ходімо, — каже офіцер.

Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір’ї стоїть автомобіль.

П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:

— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.

Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.

— Ти говориш по-іспанському?

— Ні.

— Поклич шевця.

За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.

— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Ні.

— Брешеш!

— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.

— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!

— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.

— Це те саме.

— Для вас те саме, а для мене ні.

— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.

— Якими товаришами?

— Французами, яких ти привіз до Колумбії.

Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.

— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.

Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.

— Розповідай, — кажуть вони.