Читать «Метелик» онлайн - страница 121

Ця помилка потім коштуватиме мені семи років каторги.

Нарешті розбудили ігуменю й дали мені кімнату на третьому поверсі. З вікна я бачу вогні міста. Добре видно маяк і вогники в порту, з якого відпливає великий корабель.

Я лягаю спати й прокидаюся, коли хтось стукає у двері. Сонце вже зійшло. Цієї ночі мені приснився жахливий сон: Лалі переді мною розпорола собі живіт, і наша дитина виходила з нього шматками.

Я голюся і швидко вмиваюсь. Потім спускаюся вниз. Біля сходів стоїть ірландка, вона зустрічає мене усмішкою.

— Добрий день, Анрі. Виспалися?

— Так, сестро.

— Прошу вас до кабінету нашої ігумені, вона хоче побачитися з вами.

Входимо. За письмовим столом сидить жінка. Ця п’ятдесятирічна, а може, й старша особа з дуже суворим обличчям дивиться на мене своїми чорними очима без тіні привітності.

— Пане, ви говорите по-іспанському?

— Дуже погано.

— Гаразд, наша сестра буде за перекладачку. Мені сказали, що ви француз.

— Так, пані ігуменя.

— Ви втекли з в’язниці в Ріоачі?

— Так, пані ігуменя.

— Коли?

— Місяців сім тому.

— Що ви робили весь цей час?

— Жив у індіанців.

— Що?! Ви жили в гуахірів? Це неможливо! Ті дикуни ніколи нікого не пускали на свою землю. Жодному місіонерові не вдалося проникнути до них. Я не приймаю цієї відповіді. Де ви були? Кажіть правду!

— Пані ігуменя, я був у індіанців і маю доказ цього.

— Який?

— Перлини, які вони ловлять у морі.

Я дістаю торбинку, приколоту шпилькою до підкладки на спині моєї куртки, і даю її ігумені. Вона розв’язує торбинку й бере з неї жменю перлин.

— Скільки їх тут?

— Не знаю, десь п’ятсот-шістсот.

— Це не доказ. Ви могли їх украсти будь-де.

— Пані ігуменя, щоб ваше сумління було чисте, я, коли ваша ласка, залишусь тут доти, доки ви дізнаєтеся, чи десь не пропали перли. Я маю гроші й заплачу за своє проживання. Обіцяю, що без вашого дозволу й кроку не ступлю з кімнати.

Жінка дивиться на мене дуже пильно. Я здогадуюся, про що вона думає. «А що, як ти втечеш? Ти ж утік із в’язниці, а звідси ще легше».

— Я залишу вам торбинку з перлами, це все моє багатство. Я знаю, вона буде в добрих руках.

— Гаразд, домовились. Але вас у кімнаті не замикатимуть. Вранці й пополудні, j коли мої дочки будуть у каплиці, ви зможете спускатися в садок. А їстимете на кухні із служниками.

Ця розмова мене трохи заспокоїла. Я вже рушаю нагору до своєї кімнати, але черниця-ірландка веде мене на кухню. Тут на мене чекає велика чашка кави з молоком, дуже свіжий чорний хліб і масло. Поки я снідаю, черниця мовчки стоїть переді мною. В неї заклопотаний вигляд.

— Дякую, сестро, за все, що ви зробили для мене, — кажу їй.

— Я хотіла б зробити більше, та не можу, мій друже Анрі, — відповідає вона й виходить з кухні.

Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір’я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.