Читать «Метелик» онлайн - страница 124
Анрі Шарр'єр
— Замовкніть! Дайте йому слово сказати! — лунає чийсь голос.
— Так, я француз. Я тут, бо втік із в’язниці в Ріоачі.
Вони добре розуміють мою калічену іспанську.
— Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч — відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.
Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське — таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися — вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, — треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.
— Ти давно в цьому карцері? — питаю його.
— Уже два місяці.
— А інші?
— Тут більше трьох місяців не тримають. Якщо хтось відсидить у карцері три місяці і його звідси не випускають, то це означає, що він повинен тут померти.
— А є хтось такий, хто просидів тут довше?
— Один сидить вісім місяців, але він довго не протягне. Вже майже місяць зводиться тільки навколішки. Не може встати. Коли буде великий морський приплив, він утопиться.
— Твоя країна — країна дикунів.
— А я тобі й не казав, що ми люди цивілізовані. Твоя країна теж не дуже цивілізована, коли засудила тебе до довічного ув’язнення. У нас, в Колумбії, так: або двадцять років, або смертна кара. Але до довічного ув’язнення ніколи не засуджують.
— Бачиш, і тут погано, й там погано.
— Ти вбив багатьох?
— Ні, одного.
— Неймовірно. Хіба засуджують на такий довгий строк за одне вбивство?
— Клянусь тобі, це правда.
— Тоді виходить, що твоя країна така сама дикунська, як і моя.
— Гаразд, не будемо сперечатися щодо своїх країн. Маєш слушність. Поліція — скрізь лайно. А що ти вчинив?
— Я вколошкав чоловіка, його сина й дружину.
— За віщо?
— Вони дали з’їсти льосі мого братика.
— Який жах!
— Мій братик кожного дня жбурляв каміння в їхнього синочка й розбив йому голову.
— Все одно це не причина.
— Я теж так сказав, коли про це дізнався.
— Як ти про це дізнався?
— Мого братика не було три дні, і я, шукаючи його, знайшов його сандалик у гною. Цей гній було викинуто з хліва, де стояла льоха. Покопавшись у гною, я знайшов закривавлену шкарпетку. Тоді все зрозумів. Жінка зізналася, перш ніж я її порішив. Я примусив її помолитися перед розстрілом. За першим пострілом я перебив ноги чоловікові.
— Ти правильно зробив, що поквитався з ними. Що тепер з тобою буде?
— Мені дадуть двадцять років.
— Чого ти потрапив до карцеру?
— Я порішив одного поліцейського, що був моїм родичем. Він служив у цій в’язниці. Ми його викрали. Його вже нема, я спокійний.
Двері в коридорі відчиняються. Входить охоронець із двома в’язнями, які несуть прив’язану до двох палиць дерев’яну діжку. За ними вздовж коридора йдуть ще двоє охоронців з рушницями в руках. Вони беруть із кліток відра й випорожняють їх у діжку. Повітря сповнюється страшенним смородом, аж дух забиває. Всі мовчать. Охоронці підходять до моєї клітки, і той, що бере відро, опускає на землю невеликий згорток. Я одразу ж відкидаю його ногою далі в темний куток. Коли вони виходять, я знаходжу в згортку дві коробки сигарет, запальничку й записку. Вона написана по-французькому.