Читать «Метелик» онлайн - страница 123
Анрі Шарр'єр
— Потім. А як ви?
— Ми тут уже три місяці.
— До вас добре ставляться?
— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.
— От негідники! А втекти не можна?
— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!
— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?
— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.
— Скільки їх?
— Троє.
— А як твоя нога?
— Все гаразд, навіть не кульгаю.
— Ви весь час замкнені?
— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.
— А що являють собою колумбійські в’язні?
— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.
Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.
— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?
— Я жив у індіанців гуахірів.
— Не глузуй з мене, а то покараю.
— Я кажу правду.
— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.
— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.
— Звідки ти знаєш?
— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.
— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?
— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.
— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?
— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?
— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.
— Наведіть, це мені буде вигідно.
— Французе, ти дуже завинив, що втік із в’язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув’язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від’їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з’ясується, що їх справді не вкрадено.
Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п’ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.
— Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це — карцер смерті?