Читать «Метелик» онлайн - страница 120

— Дуже добре, сестро.

— Я рада за вас, діти мої, ми їдемо далі, — і ми спокійно рушаємо з місця.

О десятій вечора ми під’їздимо до другого поста з яскравим світлом. Тут вишикувалися два ряди автомобілів різних марок. Один спрямований до міста, а другий — з міста. Водії відчиняють багажники, й поліцейські зазирають у них. Бачу, як одна жінка встала з авто й нишпорить у своїй сумці. Її ведуть до поліційної будки. Мабуть, у неї нема «седули». В такому випадку нічого не вдієш. Автомобілі під’їздять один за одним. А що вони вишикувалися в два ряди, то між ними немає вільного проїзду. Треба й нам ставати в ряд. Усе, я пропав. Перед нами стоїть переповнений пасажирами автобус. На його даху лежать валізи й великі паки. Ззаду теж звисає велика сітка з паками. Четверо поліцейських висаджують з автобуса пасажирів. У цього автобуса тільки одні дверцята, розташовані спереду. Чоловіки й жінки виходять з нього. Жінки тримають на руках дітей. Одне за одним вони знову сідають.

— Седула! Седула!

І всі дістають і показують картонку з фотографією.

Ніколи Соррільйо не заводив про це мови зі мною. Якби я це знав, то, либонь, постарався б роздобути собі фальшиве посвідчення. Я думаю про те, що коли мені пощастить пройти через цей пост, то я за будь-яку ціну неодмінно роздобуду собі «седулу», перш ніж вирушати із Санта-Марти до Барранкільї, великого міста на Атлантичному узбережжі, в якому, згідно з енциклопедичним словником, живе сто п’ятдесят тисяч жителів.

Господи, як довго вони перевіряють цей автобус! Ірландка обертається до мене:

— Будьте спокійні, Енріке.

Я вмить зненавидів її за цю необережну фразу, яку, певне, почув кучер.

Нарешті наш віз в’їздить у це сліпуче світло. Я вирішив сісти. Мені здалося, коли б я лежав, то викликав би підозру, ніби ховаюсь. Я прихиляюся спиною до полудрабка і дивлюсь у потилицю черницям. Поліцейські можуть бачити мене тільки в профіль, до того ж я насунув на очі бриля, але й не занадто.

— Як вам тут ведеться? — запитує іспанка.

— Дуже добре, сестри. Куди ви так пізно їдете?

— У дуже нагальній справі, тож не затримуйте нас. Ми вельми поспішаємо.

— Їдьте з Богом, сестри мої.

— Дякую, сини мої. Хай Бог вас береже.

— Амінь, — відповідають поліцейські.

І ми спокійно проїздимо, ніхто з них не зажадав у нас документів. Мабуть, пережиті хвилини вплинули на шлунок добрих сестриць, бо через сто метрів від поста вони зупиняють віз, встають з нього й біжать на короткий час у сельву.

Потім рушаємо далі. Я закурюю. Я так розхвилювався, що, коли ірландка сіла, кажу їй:

— Дякую, сестро.

— Дарма, — відповідає вона. — Ми так перелякалися, що в нас розладналися шлунки.

Опівночі приїздимо до монастиря. Він обнесений високим муром з великою брамою. Кучер повів до стайні коней, а три дівчинки пішли до монастиря. Під дашком біля брами зав’язується гаряча суперечка між черницею-охоронницею та двома моїми черницями. Ірландка каже мені, що сторожиха не хоче будити ігуменю й просити в неї дозволу, аби я переночував у монастирі. І тут мені забракло рішучості. Я мав би негайно скористатися з цієї нагоди й податися до Санта-Марти — адже я знав: до міста лише вісім кілометрів.