Читать «Велике плавання» онлайн - страница 86

Розділ XVII,

ПРОТЯГОМ ЯКОГО ФРАНЧЕСКО ДЕЩО ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ, І ЦЕ ЙОГО ЛЯКАЄ

На південний схід від Куби, або Катаю (я вже й сам не знаю, як тепер цю країну називати), 5 грудня ми помітили великий острів, який один з наших полонених назвав, так само як і мис, «Бохіо». Під такою назвою пан і записав його у свій дорожній щоденник. Синьйор Маріо, перегортавши складений мною словник індіанських слів, сказав мені, що «бохіо» по-індіанськи означає «дім».

Насправді ж острів називався «Гаїті», що нам пощастило вияснити після ретельних розпитів полонених.

Так перевіряти одержані відомості було моїм обов'язком, і синьйор Маріо поремствував на мене за мою неуважність.

Але вона мала свої причини, бо дивна поведінка Орніччо вельми бентежила мене, і я не міг з попередньою уважністю ставитися до своїх обов'язків.

Я гадаю, що це й призвело до лиха, яке скоїлося з нами у день різдва і яке цілком лежить на моєму сумлінні.

Одначе необхідно про все розповісти докладно.

Підійшовши ближче до Бохіо-Гаїті, ми переконалися, що він складається з двох островів, розділених широкою протокою. Тутешня гавань розмірами і природними багатствами може змагатися з будь-яким європейським портом і вміщає до тисячі суден.

Коли ми ввели у неї «Нінью» і «Санта-Марію», тут сновигало понад двісті великих тубільних човнів, але всі вони зникли, тільки-но ми появилися.

Я боюсь, що тубільці, яких ми відпускаємо, поширювали чутки не лише про подарунки білих людей, але й також про їхню жорстоку поведінку, бо всі стрінуті нами на березі дикуни нажахано тікали від нас, ховалися в хащах.

У протоці ми зловили ската, яких багато водиться біля Піренейського півострова, а миртові дерева біля берегів тихо дзвеніли глянцуватим листям, зовсім як в Іспанії. А тут ще й високі гори, які навіть людина з меншою увагою, ніж в адмірала, могла вважати за Кастільські.

Тому пан дав острову назву «Еспаньйола» — «Маленька Іспанія». Інший невеликий острів, відділений від нього протокою, пан назвав «Тортуга».

Матроси, які з'їхали на берег, захопили і привезли на корабель молоду вродливу індіанку. Вона була, без сумніву, налякана, але поводилася, незважаючи на це, гордо і незалежно, чим дуже відрізнялась від усіх жінок, яких ми стрічали досі.

Ми піднесли їй подарунки, синьйор Маріо подарував плаща, а Таллерте Лайєс — срібного ланцюжка. Мене вразила спокійна гідність, з якою вона брала подарунки. Я спробував з нею розмовляти, але вона ледве розуміла слова, які я вивчив ще на Гуанахані.

Оскільки ніс жінки був протнутий товстим золотим кільцем, пан особливо зацікавився нею. Але, здається, вона його розуміла ще менше, ніж мене.

Здивувало мене те, що, сходячи з корабля у човен, жінка звернула увагу на Орніччо, який, за своєю теперішньою звичкою, сумно стояв осторонь.

Не знаю, що було темою їхньої розмови, але я бачив, що жінка поклала йому руку на голову, і вони розмовляли кілька хвилин.

Передбачаючи, що дивна поведінка Орніччо випала з уваги синьйора Маріо, я сказав про це секретареві, залишившись з ним наодинці.