Читать «Велике плавання» онлайн - страница 42

Але, повторюю, частенько і пан ходив тепер з заклопотаним обличчям і раз у раз звірявся з картою. Синьйор Маріо пояснив мені, що набагато більше, ніж труднощі дороги, непокоїть адмірала турбота про екіпаж.

Треба, одначе, віддати належне нашій команді: добрі люди всі останні дні працювали невтомно.

Що ж до мене, я також старався бути якомога кориснішим. Але ось настав день, який і мені, і панові, і Орніччо, і синьйору Маріо приніс багато прикрощів.

Це сталося в понеділок, 10 вересня.

Недарма понеділок вважається важким днем. Повар наш зранку лежав, здоланий приступом лихоманки. Орніччо розмішував страву в казані, а я рубав дрова, коли Хуан Родріго Бермехо, прибігши, закричав, що мене викликає до себе адмірал.

— Тільки зніми фартуха і гарненько вимий руки, Ческо, — сказав він. — Адмірал розгніваний і щойно дорікав своєму секретареві за неохайність.

Я блискавично добіг до капітанської рубки, де месір стояв біля стола.

Що він перебував у лихому настрої, я помітив одразу ж, бо пан міцно стиснув лівою рукою кисть правої, що робить завжди, коли в гніві хоче утримати себе від зайвих слів.

Я зупинився перед ним і простояв мовчки стільки часу, скільки потрібно, щоб тричі прочитати «Ave Maria».

— Що ти накоїв, негідний підмайстре! — раптом гукнув адмірал різким голосом над самим моїм вухом.

Несподівано я з жахом помітив величезну дірку у себе на лікті. Адмірал неодноразово попереджав нас, щоб ми дбайливо ставились до свого одягу. «Я не хочу, — казав він, — щоб моя команда скидалася на португальських голодранців, які в дірявих кишенях привозили перли з Гвінейського побережжя».

Оскільки я мовчав, адмірал загримав ще різкіше:

— То це так ти виконуєш мої розпорядження! — і з такою силою трусонув мене за плече, що голова моя мало не зірвалася з в'язів.

— Я все це виправлю ввечері, месіре, — пробурмотів я, — я тільки-но рубав дрова…

— Увечері? А про що ти думав всі ці тижні плавання? Та й звідкіля ти візьмеш зразок карти? Хіба ти її не спалив, нещасний?! — гримав адмірал.

І лише зараз я звернув увагу на невеличкий згорток, який лежав перед ним на столі.

Розгорнувши його, він ткнув мене носом у карту.

— Подивись, що зробив! — сказав він.

То була карта, яку я перемальовував перед від'їздом з Палоса. І все-таки, хай допоможе мені свята діва з Анастаджо, це була не вона.

В ріжку карти я проставив три букви: F. R. Р., що означало: «Francisko Ruppius pinxit», — «Писав Франціск Руппіус». Такі позначки на своїй роботі полишають справжні художники, і мені захотілось уподібнитися до цих людей. Зараз я вже не зробив би такого гоноровитого вчинку, і мені було соромно зізнатися в цьому адміралові.

Але на карті, яку пан розгорнув переді мною, не було в куті цих трьох букв.

— Ти пам'ятаєш, що було зображено на карті старого? — спитав адмірал.

— Так, пане, — відповів я, тремтячи всім тілом. — Я розповім вам про все, що я пам'ятаю про ту карту.