Читать «Велике плавання» онлайн - страница 43

— Ти точно перемалював її? — спитав адмірал.

І я бачив, що від гніву жили набрякли у нього на лобі.

— Я зовсім не художник, месіре, — сказав я, — а, як ви знаєте, лише підмайстер гравера. Я можу виміряти циркулем частини малюнка і або точно перенести їх на копію, або збільшити чи зменшити за бажанням замовника. Я лише повинен дотримуватися співвідношеним окремих частин чи того, що у нашому ремеслі називається пропорцією. Ніс, очі й вуха на моїй копії…

— Які вуха і ніс? — вигукнув адмірал. — Що ти мелеш, негіднику!

— Я кажу це до того, месіре, — сказав я, не попадаючи зубом на зуб, — що ви мені самі дозволили не дуже старанно перемальовувати обличчя старого на тій карті…

— Якого старого? — здивовано спитав адмірал.

— На тій карті, — вів я далі, — між Європою й островом Святого Брандана було намальовано обличчя старого, звернене на захід. Він був зображений з роздутими щоками, і з рота у нього вибігали струмені води, подібні до водяних стовпів, що б'ють з рота жінки на фонтані в Генуї. В іспанця вони намальовані червоною фарбою. У примітках до карти було зазначено, що у цьому напрямку можна рухатись без попутного вітру, бо кораблі наші буде нести вперед ласкою божою. Ви не веліли мені переписувати примітки, месіре, але наказали точно відзначити градуси широти і довготи, де пролягають червоні лінії. Наскільки я пам'ятаю, це набагато південніше Азорських островів, і я зараз точно пригадаю широту…

— Замовкни! — гримнув адмірал. — Ти надто добре запам'ятав все це і надто погано позначив на карті! Де все те, про що ти розповідаєш? Де ж острови, шлях до яких було так точно позначено?

Я глянув ще раз на карту, і ноги мої підігнулися від жаху. Мало того, що в куті карти не було мого підпису, голова, зображена на ній, ні крихти не була схожа на голову, яку я намалював.

Я побачив роздуті щоки старого і витріщені від зусилля очі, але рот був у нього щільно закритий і з нього не вибігало жодної струминки води.

А я чудово пам'ятаю, як старанно виводив червоні лінії і скрізь на них відзначав градуси широти.

— З ким ти розмовляв про цю карту? — запитав пан тихим голосом.

Я міг би зміркувати, що гнів його вгамувався, якби не звернув увагу на його руки. Він так уп'явся лівою рукою у праву, що нігті його посиніли, як у мерця.

Я завжди відчуваю непоборний жах і втрачаю здатність говорити, коли бачу розгніваного адмірала. Слава богу, що це трапляється рідко, бо гожі риси його спотворюються при цьому і обличчя стає страшним.

Несподівано я помітив те, що, можливо, не привернуло б моєї уваги іншого разу. Адміралові щоки, які в Генуї рожевіли свіжим, майже юнацьким рум'янцем, засмагли і запали, а між бровами залягла зморшка.

Глибока хвиля любові й співчуття до пана адмірала переборола все, і я відверто глянув йому в очі.

— Клянусь тілом Христовим, месіре, — сказав я, — що ніколи і ні з ким, крім Орніччо, я не говорив про цю карту і, так само, як і ви, не розумію, що з нею сталося…

Пан адмірал замість відповіді схопив мене за комір і так струсонув, що від мого одягу відлетіли всі застібки, а хрест боляче уп'явся в груди. При цьому він з такою силою стис мою руку, де був перелом, що я від болю знепритомнів.